Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Ліва... Повільно, дуже повільно... Усе інше не мало значення. Я втілив усю свою волю в ці рухи. Блискавки, обличчя, вітри... Ніщо не мало значення. Можливо, саме зараз я підійшов до того, чим був ідеал Гуґі — до злиття з Абсолютом. Поворот... Права нога... Ще один поворот...
Час більше не мав значення. А простір обмежувався візерунком, який я витворював. Я підсвідомо зачерпнув сили в Каменя — навіть нічого не просив у нього, це було просто частиною процесу, до якого я долучився. У певному сенсі я зник. Став лишень рухомою точкою, запрограмованою Каменем, та здійснював операцію, яка повністю поглинула мене — не залишилося навіть самосвідомості. А втім, на певному рівні я розумів, що також був частиною процесу. Бо чомусь відчував: якби Лабіринт створював хтось другий, результат був би інакшим.
Краєм свідомості я збагнув, що перейшов за половину. Шлях ставав тернистішим, а рухи — ще повільнішими. Якщо не брати до уваги швидкості, то процес чимось мені нагадував початкове налаштування на Камінь у тій дивній, багатовимірній матриці, котра, здавалося, сама була джерелом Лабіринту.
Права... Ліва...
Безупинно. Я відчував себе надзвичайно легким попри повільність руху. Мене постійно охоплювала необмежена енергія. Усі звуки навколо мене злилися в білий шум і зникли.
І раптом я відчув, що більше не рухаюся повільно. Це було не так, як після долання запони чи бар'єру — радше наче якась частинка внутрішнього налаштування.
Я відчув, що рухаюся тепер у звичному темпі, прокладаючи собі шлях між дедалі щільнішими та щільнішими завитками, і наближаюся до того, що стане фіналом візерунка. У мене досі не було жодних емоцій, але на рівні розуму я знав, що радість уже починає наростати в мені й скоро вибухне. Ще один крок... Іще... Можливо, ще з пів дюжини кроків...
Раптом світ потемнів. Здавалося, буцім я стою посеред величезного вакууму, де є лишень слабке світіння Каменя й мерехтіння Лабіринту, схожого на спіральну туманність, крізь яку я крокував. Я хитнувся, але тільки на мить. Певно, це вже останнє випробування, останній штурм. Я нізащо не мав відволікатися.
Камінь показував мені, що робити, а Лабіринт вказував, де саме. Єдине, чого бракувало, — це бачення мене самого. Ліва...
Я продовжував, уклавши всю увагу в ці рухи. Супротивна сила остаточно постала проти мене, як у старому Лабіринті. Але до цього готували мене роки досвіду. Я боровся за ще два кроки супроти зростання бар'єру.
А тоді через Камінь побачив кінець Лабіринту. У мене б перехопило подих від його краси, якби цієї миті я не контролював своїх зусиль. Вакуум навколо мене захитався, коли я вклав усі сили в наступний крок. Я завершив його, а далі було ще складніше. Я відчув себе в самому серці всесвіту; ступаючи зірками, я намагався відновити базовий рух, який був, по суті, зусиллям волі.
Моя нога повільно просунулася вперед... Я старався більше, ніж будь-коли в старому Лабіринті, адже опір став абсолютним. Мав виставити проти нього твердість і силу волі, поза якими не лишалося більше нічого. Здавалось, я взагалі більше не рухався, адже всю свою енергію витрачав на підсвічення візерунка. Принаймні тло позаду мене буде чудовим...
Хвилини, дні, роки... Не знаю, як довго це тривало. Мені здавалося, що завжди, неначе я втілився в єдину дію на всю вічність...
Тоді я ворухнувся. Не знаю, скільки часу на це знадобилось. Але я завершив один крок і розпочав інший. Потім ще один...
Здавалося, що всесвіт кружляв навколо мене. Це кінець.
Тиск зник. Зникла і чорнота...
Я з мить постояв у центрі свого Лабіринту. Навіть не дивлячись на нього, упав на коліна та зігнувся навпіл. Кров гупала в скронях. Голова паморочилась. Важко дихаючи, я захитався. Краєм затуманеної свідомості розумів — я це зробив. Що б там не сталося, а Лабіринт тепер є. І він витримає...
Я почув звук там, де його не мало бути, але мої зболілі м'язи відмовлялися реагувати, навіть на рівні рефлексів, аж доки не стало запізно. Коли Камінь вирвали з моїх ослаблених пальців, я підняв голову та відкинувся назад. Ніхто не йшов за мною крізь Лабіринт — я був певен, що відчув би це. І все ж...
Світло повернулося практично в норму. Примружившись, я дивився в усміхнене Брандове обличчя. Тепер він носив на оці чорну пов'язку і стискав Камінь у руці. Очевидно, телепортувався сюди.
Щойно я підняв голову, як він ударив мене, тож я повалився на лівий бік. Тоді він боляче вдарив мене в живіт.
— Так, ти це зробив, — мовив брат. — Не вірив я, що ти впораєшся. Тепер є ще один Лабіринт, який треба знищити, перш ніж я встановлю свій лад. Але спершу мені потрібне ось це, — він похитав Каменем. — Повернуся до битви біля Дворів. Наразі ж — бувай.
А тоді Бранд зник.
Я лежав, важко дихаючи та притискаючи руки до живота. Хвилі чорноти здіймалися і спадали в мені, але в безтяму я таки не впав. Мене охопив абсолютний відчай, тому я заплющив очі й застогнав. Каменя, звідки міг би взяти енергію, більше не було.
Каштани...
10
Доїси я там лежав, відданий на поталу болю, мені уявлялося, як Бранд з'являється на полі бою, де змагаються сили Амбера і Хаосу, а Камінь пульсує в нього на грудях. Мабуть, контролю, який брат мав над ним, було достатньо, щоб обернути битву проти нас — і Бранд чудово про це знав. Я бачив, як він стріляв блискавками у наші війська. Бачив, як брат викликав великі вітри та град, аби ними нас бити. Я мало не плакав. Усе це, коли він досі міг спокутувати свою провину, виступивши на нашому боці. Однак самої перемоги тепер йому було недостатньо. Він мав перемогти сам для себе і на своїх власних умовах. А я? Я зазнав поразки. Я кинув проти Хаосу Лабіринт — те, чого ніколи не думав створювати. А втім, це може виявитися й марним, якщо битву буде програно, а Бранд повернеться і знищить мою роботу. Бути вже близько, пройти через усе, що я здолав, і програти тут... Мені хотілося закричати: «Нечесно!» — але я чудово знав, що всесвіт не узгоджується з моїми поняттями справедливості. Вишкіривши зуби, я виплюнув трохи бруду, якого наївся. Батько доручив мені віднести Камінь до місця битви. Я практично зробив це.
Дивне відчуття охопило мене — наче щось вимагало уваги. Що? Тиша.
Люті вітри та грім змовкли. Повітря, прохолодне й свіже, завмерло. І я знав: по той бік моїх повік — світло.
Розплющив очі. Небо було яскравим та однотонно білим. Я примружився і повернув голову. Щось було праворуч від мене...
Дерево. Там, де я залишив палицю, відрізану зі старого Іґґа, височіло дерево. Воно було вже значно вищим, аніж сама палиця. Я майже бачив, як воно зростає. Дерево зеленіло молодим листям та біліло набряклими бруньками. Деякі квіти вже розкрилися. Вітерець приніс від них ніжний, слабкий аромат, що подарував мені відчуття затишку.
Я помацав собі боки. Здається, ребра не зламано, хоча нутрощі досі боліли від важких ударів. Протер очі щиколотками і долонями пригладив волосся. Важко зітхнувши, став на одне коліно.
Повернувши голову, я поглянув удалину. Плато було наче таким самим, але щось у ньому таки стало інакшим. Воно досі залишалося голим, але більше не було суворим. Може, так виглядало через нове освітлення? Ні, тут щось більше...
Я продовжив повертатися, оглядаючи небокрай. Це було вже не те місце, звідки я починав свій хід. Відчувалися як великі, так і маленькі відмінності: інша форма скель, яр там, де раніше був пагорб, нова структура каменю навколо мене, а в далечині бовваніло щось схоже на ґрунт. Я стояв, і мені здалося, що звідкілясь долинув запах моря. Це місце повністю відрізнялося від того, куди я піднявся — здавалося, це було дуже давно. Така зміна надто велика, щоби бути спровокованою бурею. І вона нагадала мені дещо.
Там, у центрі Лабіринту, я знову зітхнув і продовжив роздивлятись околиці. Дивним чином, навіть супроти мене самого, відчай почав зникати, а відчуття «освіження» — здається, це найкраще слово — все наростало в мені. Повітря було чистим і солодким, а сам простір виповнився новим дивовижним відчуттям. Я...