Тягар пристрастей людських

— Мушу йти, — повідомив він.

Нора потиснула йому руку і провела до сходів. Вона зачинила за собою двері й залишалася там кілька хвилин. Філіп замислився, про що вони можуть розмовляти.

— Хто такий цей містер Кінґсфорд? — весело поцікавився він, коли Нора повернулася.

— Ох, він редактор одного з журналів Гармсворта. Останнім часом він чимало мене друкував.

— Я вже думав, він ніколи не піде.

— Я рада, що ви залишилися. Хотіла з вами поговорити. — Нора скрутилася в просторому кріслі, залізши на нього з ногами (маленький зріст дозволяв їй це), і підпалила цигарку. Побачивши знайому позу, яка завжди його смішила, Філіп усміхнувся.

— Ви схожі на кішку.

Нора зблиснула своїми гарними темними очима.

— Мені справді час позбавитися цієї звички. Безглуздо в моєму віці поводитися, як дитина, але мені так зручно сидіти, підібгавши ноги.

— Надзвичайно приємно знову опинитися в цій кімнаті, — зауважив щасливий Філіп. — Ви навіть не уявляєте, як я за цим сумував.

— Чому ж, заради всього святого, ви не приходили раніше? — весело поцікавилася жінка.

— Боявся, — шаріючись, озвався Філіп.

Нора відповіла йому сповненою доброти усмішкою. Її вуста чарівно витяглися.

— Не варто було.

Кері на мить завагався. Серце гупало, мов скажене.

— Пам’ятаєте нашу останню зустріч? Я жахливо з вами повівся… мені страшенно соромно.

Нора спокійно подивилася на нього, але нічого не відповіла. Філіп втрачав голову; здавалося, він щойно зрозумів обурливість свого візиту. Жінка не допомагала йому, тому не залишалося нічого, як бовкнути:

— Ви колись зможете мені пробачити?

А потім, не змовкаючи, він розповів про те, що Мілдред його покинула, і про страждання, через які мало не вкоротив собі віку. Розповів про все, що сталося: про народження дитини, знайомство Мілдред із Ґріффітсом, про своє божевілля, свою довірливість і величезну брехню. Він зізнався, що часто згадував її доброту й кохання й гірко шкодував, що відмовився від них. Лише з нею він був щасливий і знає, що вона — справжня коштовність. Голос у Кері захрип від емоцій. Подекуди він так соромився сказаного, що прикипав поглядом до землі. Його обличчя спотворювалося від болю, однак зізнання дарувало полегшення. Урешті-решт він змовк. Виснажившись, відкинувся на стільці і чекав на відповідь. Він нічого не приховав і в нападі самовикриття намагався зобразити себе ще нікчемнішим, ніж був насправді. Філіпа здивувало Норине мовчання, і він наважився підвести погляд. Жінка не дивилася на нього. Вона зблідла і, схоже, поринула в думки.

— Ви нічого не хочете мені сказати?

Вона здригнулася й почервоніла.

— Боюся, ви пережили жахливі часи, — сказала. — Мені страшенно шкода.

Здавалося, Нора хотіла ще щось додати, але зупинилася, і Філіп іще трохи почекав. Нарешті жінка змусила себе продовжити: