Звіяні вітром. Кн.1

Протягла мова Рета звучала пестливо, і його теплі дужі долоні пересунулись вище по її оголених до плечей руках.

— Я люблю вас, Скарлет, тому що ми з вами близькі духом. Ми обоє відступники, моя люба, і страшні егоїсти. Нам байдужісінько, хоч би й увесь світ пішов шкереберть, аби лише нам було добре й приємно.

Голос його долинав з темряви, Скарлет чула слова, але не вловлювала їхнього змісту. Вона натужно силкувалася збагнути прикру істину, що він кидає її саму напризволяще перед обличчям янкі. В голові у неї тільки це й звучало: «Він кидає мене. Він кидає мене». Але ця думка не викликала ніяких емоцій.

Потім руки Рета обвилися круг її стану й плечей, аж вона відчула тверді м’язи його стегон і гудзики сурдута, що впиналися їй у груди. Тепла хвиля збудження, і бентеги, й остраху затопила її, змушуючи забути, коли, й де, і за яких обставин це діється. Вона відчула себе безвладною і податливою у нього в руках, мов ганчір’яна лялька, а його дужі обійми були такі ж приємні!

— Пам’ятаєте, що я пропонував вам місяць тому? То ви не передумали? Нема кращої присмаки, як небезпека й смерть. Будьте добра патріотка, Скарлет. Подаруйте воїнові солодкий спомин, коли посилаєте його на смерть.

Він уже цілував її, і його вуса лоскотали їй губи, поцілунок його гарячих уст був довгим і неквапливим, наче вони мали попереду ще цілу ніч. Чарлз ні разу її так не цілував. Та й коли Тарлтони чи Калверти цілували, з нею ніколи не робилось такого, як зараз: то в жар її кидало, то в холод, а ноги заточувалися. Він відхилив її назад, і уста його ковзнули по шиї нижче, туди, де була камея у неї на грудях.

— Кохана моя,— шепотів він,— кохана!

Раптом з пітьми ночі проступив перед нею візок, і почувся тремтливий голос Вейда:

— Ма-а! Вейдові страшно!

І враз холодний проблиск тверезого глузду свінув у її розгойданому затьмареному мозку, і вона згадала те, що була на мить забула: їй теж-бо страшно, а Рет кидає її, кидає, негідник триклятий! Та ще й до того всього має нахабство серед дороги ображати її своїми ницими пропозиціями! Лють і ненависть збурилися в ній і, рвучко шарпнувшись, вона вивільнилася з його обіймів.

— Ну ж ви й негідник! — вигукнула вона, в нестямі шукаючи, як би так найдошкульніше обізвати його, якимось із тих слів, що ними Джералд крив то Лінкольна, то Макінтошів, то норовистих своїх мулів, але нічого такого не спадало їй на думку.— Ви підлий боягуз, смердюк мерзенний! — І, не знайшовши чогось іншого досить образливого, розмахнулась і з останніх сил відважила йому ляпаса, поціливши саме по губах. Він ступнув крок назад і підніс руку до обличчя.

— Аг-га,— тихо промовив він, і з хвильку вони стояли одне проти одного в темряві. Скарлет чула його важке дихання, та й сама вона дихала надсадно, наче засапалася з бігу.