Звіяні вітром. Кн.1

— А я вже гадала, що солдати всі перейшли,— промовила вона.— Сподіваюся, цей хоч не дуже голодний.

— А по-моєму — голодний, навіть дуже,— коротко зауважив Вілл.

Мелані підвелася з місця.

— Піду скажу Ділсі, нехай поставить ще одну тарілку,— сказала вона.— І попереджу Мамку, щоб не зразу стягувала одежу з бідолахи і...

Вона так різко урвала мову, що Скарлет у подиві перевела на неї погляд. Худенькою рукою Мелані трималася за горло, наче її щось душило, і було видно, як під білою шкірою швидко пульсує жилка. Обличчя у неї пополотніло, а карі очі неприродно розширились.

«Зараз вона знепритомніє»,— подумала Скарлет, пориваючись на ноги, щоб підтримати її за плече.

Але Мелані блискавично відкинула її руку й метнулася вниз східцями. Вона летіла по стежці, посиланій жорствою, так легко, мов птах, вицвілі спідниці маяли за нею, а руки були простягнені вперед. І враз Скарлет відчула немов удар під серце: їй усе стало ясно. Вона прихилилася до колони й стала дивитись, як солдат підвів лице, покрите розкошланим русявим заростом, і, втупившись у будинок, застиг на місці, наче не мав сили ступнути ще крок. Серце у неї завмерло, а тоді шалено закалатало, у той час як Меллі, скрикнувши не знати що, кинулась в обійми цьому брудному солдатові, а він схилив голову до її обличчя. В раптовому пориві Скарлет шарпнулася вниз, але Віллова рука стримала її, вхопивши за поділ сукні.

— Не заважайте їм,— тихо сказав він.

— Пусти мене, дурню! Пусти! Це ж Ешлі!

Він, однак, не послабив стиску.