Звіяні вітром. Кн.1

— Цебто я... я проскочу?

— Атож, ви. — Голос його звучав шорстко.

— Але, Рете... Ви... Хіба ви не одвезете нас?

— Ні. Я покидаю вас тут.

Вона розгублено подавилась навколо себе — на синє у багряних відсвітах небо ззаду, на темні стовбури дерев, що обступали їх, мов тюремні мури, на переляканих істот у візку і врешті на Рета. Чи вона з глузду з’їхала? Чи не второпала чогось?

А він явно осміхався. Було видно, як біліли його зуби в напівтемряві, як в очах поблискувало звичне глузування.

— Покидаєте нас? А куди... Куди ж ви підете?

— Я піду, моя люба, разом з армією.

Вона перевела подих — з полегкістю і з роздратуванням. Знайшов коли жартувати! Щоб Рет — і в армії! Хіба ж не він обзивав безтямними дурнями тих, хто дає себе заманити барабанним боєм та патяканням ораторів і накладає головою, аби інші, у кого більше клепок, тим часом багатіли?

— Боже, ви так мене налякали,— та я могла б задушити вас за це! Рушаймо вже.

— Я зовсім не жартую, люба. І мені прикро, Скарлет, що ви не оцінили належним чином мій саможертовний порив. Де ж ваш патріотизм, ваша відданість Нашій Благородній Справі? Вам випадає нагода благословити мене словами: «Повертайтеся зі щитом або на щиті». Тільки покваптеся, бо мені ще треба виголосити героїчну орацію перед тим, як податись на поле бою.

Його протягла мова звучала глузливо. Він кепкує з неї, але заразом, як їй здавалося, і з самого себе. Що він таке торочить? Патріотизм, щити, героїчні орації? Та це він несерйозно! Це ж просто в голові не вкладається, щоб він так легкодумно заявляв, що залишить її тут серед ночі на дорозі, з жінкою, яка вже, можливо, помирає, з щойно народженим немовлям, з дурепою-негритянкою і переляканою всмерть дитиною, і скине їй на плечі їх усіх, коли довкола на цілі милі поля боїв, і дезертири, і янкі, і стрілянина, і чого тільки нема!

Колись давно, шестирічною дівчинкою, вона впала з дерева, впала плазом, на живіт. Вона й досі пам’ятала ту моторошну хвилину, поки до неї верталася спроможність дихати. І ось коли зараз вона дивилась на Рета, то мала таке саме відчуття, як і тоді — голова мов очамріла, забило подих, до горла підступає нудота.

— Ви жартуєте, Рете!

Вона схопила його за руку й відчула, як сльози скрапують їй на зап’ясток. Він підніс її долоню до уст і легенько поцілував.

— Себелюбна до кінця, чи ж не так, моя дорога? У вас на думці лише власна неоціненна шкура, а не інтереси героїчної нашої Справи. Але подумайте-но, як піднесуться духом наші воїни, коли я за три чисниці до смерті Конфедерації стану до лав армії!