Звіяні вітром. Кн.1

Коли наблизилися до вулиці Марієтти, дерева порідшали й високі язики полум’я, вируючи над будівлями, освітлювали все довкола яскравіше, ніж сонце вдень, а страхітливі тіні від вогню метлялись туди-сюди, як пошарпані штормом вітрила судна, що ось-ось піде на дно.

Скарлет без угаву цокотіла зубами, хоч, сповнена жаху, навіть не усвідомлювала цього. Їй було холодно, і всю її колотило, дарма що жар бив їм уже просто в обличчя. Перед нею розступилося пекло, і якби не ці дрижаки в колінах, вона б скочила з візка і з криком щодуху гайнула темною дорогою назад до спасенного захистку в домі Дріботуп. Вона присунулася ближче до Рета, тремкими пальцями вчепилась в його рукав і поглядом шукала у нього бодай слова заспокоєння й підтримки. На тлі багряних відблисків цього диявольського вогню Ретів темнавий обрис — прегарний, суворий і дражливий — вирізнявся чітко, немов на старовинній монеті. Від її доторку Рет обернувся до неї, і зблиск його очей налякав не менше, ніж полум’я пожежі. Все навколишнє, здавалося Скарлет, викликає в ньому погорду й сповнює втіхою, так ніби він радіє тому пеклу, до якого вони наближалися.

— Ось візьміть,— сказав він, дістаючи з-за поясу один з двох пістолетів.— Якщо хто-небудь, чорний чи білий, підступить з вашого боку до візка й спробує зупинити коня, стріляйте в нього, а з’ясовуватимем потім. Тільки, боронь Боже, не підстрельте при цьому нашу шкапу.

— Я... я маю свого пістолета,— прошепотіла вона, стискаючи в руках зброю у себе на колінах, хоч була певна, що навіть перед обличчям смерті ледве чи зважиться натиснути на курок.

— Маєте? А то звідки?

— Це Чарлзів пістолет.

— Чарлзів?

— Атож... Пістолет мого чоловіка.

— У вас і справді був колись чоловік, моя люба? — прошепотів він і засміявся.

Якби він хоч був серйознішим! І якби їхав швидше!

— А де б я, по-вашому, взяла дитину? — кинула вона зі злістю.

— Ну, для цього не конче мати чоловіка...

— Ви б краще змовкли та швидше їхали!

Але він раптом натягнув віжки, бо вони вже були біля вулиці Марієтти. Візок зупинився в тіні складу, ще не торкнутого вогнем.

— Швидше! — Тільки це слово й крутилось у неї на язиці.— Швидше! Швидше!

— Солдати,— пояснив він.

Вулицею Марієтти поміж будівель, в яких вирувало полум’я, саме проходив військовий загін — надто виснажені, щоб наддати ходи, солдати сунули повільною лавою, абияк тримаючи гвинтівки й похнюпивши голови, байдужі до того, що на них можуть упасти обгорілі уламки, що навколо куриться дим. Вони були такі обшарпані, що й не розрізнити, де рядовий, а де командир, якби не те, що офіцери на обстріпаних крисах капелюха мали прикріплену кокарду конфедератської армії з літерами «КША». Багато хто був босий, траплялися й такі, що або голова завинута брудним бинтом, або рука. Вони йшли, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, і так тихо, що якби не глухий шурхіт ніг, хтось би подумав, що то привиди.