Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
— Добре до них придивіться,— почула Скарлет насмішкуватий голос Рета,— аби потім розповідати своїм онукам, як на ваших очах відступав ар’єргард споборників нашої Священної Справи.
Раптом у ній спалахнула ненависть до цього чоловіка, ненависть така люта, що навіть переважила страх, мізерний і нікчемний, як їй здалося в цю хвилину. Вона розуміла, що порятунок її і тих, хто позад неї у візку, залежить від нього, але все одно ненавиділа його, що він так глузливо говорить про це нещасне обшарпане вояцтво. Промайнула думка про небіжчика Чарлза, про Ешлі, котрий, можливо, теж досі небіжчик, про всіх тих веселих і хоробрих юнаків, що гниють у плитких могилах, і забулося, що вона сама колись називала їх подумки дурнями. Вона не могла видушити з себе ні слова, тільки кинула на Рета запеклий погляд, пройнятий ненавистю та відразою.
Колона вже кінчалася, коли один малий хлопчина в останньому ряду, що волочив за собою гвинтівку по землі, хитнувся й пристав, невидюще, мов сновидець, втупившись услід іншим. Він був такий самий на зріст, що й Скарлет, а гвинтівка здавалася довшою за нього. «Років, мабуть, шістнадцять,— подумала Скарлет, дивлячись на його безвусе замурзане обличчя,— може, з внутрішньої гвардії або й просто школяр, що втік до війська».
Коли вона так дивилась, коліна у хлопця враз підігнулись і він осунувся в дорожню пилюгу. Двоє його сусідів з тієї самої лави мовчки відділилися від колони й підступили до хлопця. Один — високий, худий, з чорною бородою мало не до пояса — мовчки передав свою і хлопцеву гвинтівки товаришеві. Тоді нахилився й спритно, мов жонглер, завдав малого собі на плече. Ледь зігнувшись під ношею, він звільна рушив услід за колоною, а хлопець, розлючений, як дитина, коли її дражнять старші, викрикував:
— Пусти мене, чортяка! Пусти! Я сам можу йти!
Бородань, не озиваючись до хлопця, незабаром зник за поворотом дороги.
Рет сидів непорушно, віжки обвисли у руках, а на смуглявому обличчі проступила якась незвична задума, коли він дивився вслід солдатам. Аж це раптом затріщали, падаючи, колоди поруч, і Скарлет побачила, як тонкий язичок полум’я лизнув дах складу, у рятівному затінку якого вони стояли. І враз вогняні корогви й стяги звилися над ними в небо. Дим ударив у ніздрі, Вейд і Пріссі закашлялися, немовля тихо засопіло носом.
— Боже милий, Рете! Ви що, очманіли? Швидше їдьте! Швидше!
Рет нічого не відповів, а тільки щосили огрів коня гіллячкою, і той рвонувся вперед. Візок, похитуючись і підскакуючи, покотився через вулицю Марієтти так хутко, як лишень ставало духу в бідної конячини. Далі перед ними відкрилася коротка вуличка, що вела до колій, і в цю вогненну ущелину з палаючих будівель обабіч вони й пірнули. Очі їм осліпило світлом, яскравішим за десятки сонць, шкіру опекло жаром, вуха оглушило ревищем, гуком і тріскотом. Здавалося, цілу вічність пробули вони в осередді цього пекельного смерчу, а тоді раптом їх знов огорнув напівморок.
Коли вони мчали вздовж вулиці й з гуркотом перетинали залізничну колію, Рет лише час від часу підганяв коня. Обличчя його було зосереджене й відсторонене, наче він забув, де опинився. Невеселі, видно, думи обсіли йому голову, бо широкі плечі його згорбились, а підборіддя випнулося наперед. Від вогняної жароти піт струменів у нього по чолу й по щоках, але він навіть не витирав його.
Вони звернули в один бічний провулок, тоді у другий, і так довго метляли то туди, то сюди, що Скарлет уже й не знала, де вони, але гул пожежі зрештою завмер позаду. Рет усе не озивався, одно тільки розмірено шмагав коня. Багряні сполохи в небі пригасали, дорогу поглинав такий страхітливий морок, що Скарлет рада була б хоч слово почути від нього, навіть глузливе, в’їдливе чи й образливе. Але він не озивався.
Та хоч Рет і мовчав, вона однаково була вдячна долі, що він поряд. Добре, коли обік тебе чоловік, до якого можеш притулитись і відчути, яке міцне у нього плече, коли знаєш, що він оберігає тебе від цього неймовірного жахіття, нехай навіть він тільки мовчки дивиться вперед.
— Ох Рете,— прошепотіла вона, хапаючи його за плече,— що б ми робили без вас? Яке щастя, що ви не пішли до армії!
Він обернувся і так глянув на неї, аж вона опустила руку й відсахнулася. В очах його не було цим разом насмішки, а тільки неприхована розгубленість і водночас лють. Потім він зціпив уста й одвів погляд. Далі якийсь час вони їхали мовчки — лише візок хилитався з боку на бік, та попискувало немовля, й посапувала носом Пріссі. Коли Скарлет набридло терпіти це досапування, вона боляче вщипнула негритянку, і та вереснула не своїм голосом, а тоді перелякано змовкла.