Звіяні вітром. Кн.1

— Будь ласка,— знов прошепотіла Мелані.— І шаблю.

— Добре, добре,— мовила Скарлет і, посвітивши Ретові на сходах, вернулася в спальню зняти зі стіни шаблю й ремінь з пістолетом у кобурі. Не дуже зручно було нести все це, коли на руках ще дитина й лампа. Але що поробиш із цією Мелані? Сама ледве жива, янкі ось-ось вдеруться в місто, а їй голова болить за пам’ятки по Чарлзу!

Беручи в руку дагеротип, Скарлет мигцем глянула на Чарлзове обличчя. З портрета дивилися на неї великі карі очі, які на хвильку затримали її увагу. Він був їй чоловіком, вона провела з ним кілька ночей і народила від нього дитину з такими ж лагідними карими очима. Але майже не пам’ятала його обличчя.

Немовля у неї на руках розтулило манюнькі кулачки й тихенько заскімлило, і вона нахилилась до нього. Цю мить уперше вона усвідомила, що це син Ешлі, і в її знеможеній душі раптом прокинулося ревне бажання, щоб він був дитям її й Ешлі.

Коли на сходи вбігла Пріссі, Скарлет передала їй немовля. Вони обоє поспіхом рушили вниз, а лампа відкидала на стіну їхні ворухкі тіні. У холі Скарлет побачила якогось капелюшка і хапливо одягла його на голову, зав’язавши стрічкою під підборіддям. Це був чорний жалобний капелюшок Мелані, на Скарлет замалий, але де був її власний, вона не могла пригадати.

Вона вийшла з дому й спустилася з веранди, несучи в руці лампу й силкуючись, щоб шабля не била її по нозі. Мелані вже лежала випростана на візку, а поруч з нею був Вейд і загорнуте в рушник немовля. Пріссі виграмулялась на візок і взяла немовля на руки.

Повіз був маленький, з низькими бортами. Колеса чудернацько кривилися всередину, загрожуючи при першому ж оберті відлетіти. Скарлет кинула погляд на коня, й серце її завмерло. Це було миршаве створіння з понуро опущеною головою мало не до самих ніг, спина суціль у саднах і болячках від упряжі, та й дихало воно так натужно, як жоден здоровий кінь не дихає.

— Не вельми жвавий коник, ге? — осміхнувся Рет.— Такий вигляд, наче тут-таки в голоблях і копита відкине. Але це найкраще, на що можна було спромогтися. Колись я розповім вам — дещо перебільшивши,— де і як я його поцупив і як мало не дістав кулі в лоб. Тільки глибока відданість вам могла сподвигнути мене в такому поважному віці стати конокрадом, та ще й поласитись на таку шкапу. Дозвольте підсаджу вас.

Він узяв у неї з руки лампу й поставив на землю. Передок був усього тільки вузенькою дошкою, перекинутою з борту на борт. Рет підхопив Скарлет на руки й посадовив на цю поперечку. «Як це чудово бути чоловіком, особливо таким дужим, як Рет»,— подумала Скарлет, обсмикуючи широку спідницю. Коли Рет поруч, вона нічого не боїться — ні вогню, ні вибухів, ні янкі.

Він вибрався на передок обік неї і взяв віжки.

— Ой, стривайте! — скрикнула вона раптом.— Я ж забула двері замкнути!

Він зареготав на весь рот і шмагонув коня віжками.

— З кого ви смієтесь?

— Та з вас же й сміюся: ви гадаєте, що замок не пустить янкі в дім? — відказав він, коли кінь поволі й неохоче рушив з місця. Залишена на хіднику лампа й далі горіла собі, утворюючи довкіл себе жовтаве кружальце світла, що все меншало й меншало в міру того, як візок віддалявся від будинку.