Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Тоді Скарлет розпрягла коня, залізла, вся отупіла від утоми, в глибину візка й витягла зболені ноги. Мов крізь туман, вона пригадувала, як перед тим, коди сон склепив їй повіки, тихенько й несміливо озвалася Мелані:
— Скарлет, будь ласка, хоч краплю води!
Вона відповіла: «Води нема»,— і, ледве сказавши це, вже заснула.
А тепер стояв ранок, і світ був тихий і погідний, і на зеленому листі грали золоті скалки сонця. І ніде не було видно солдатів. Скарлет доймав голод, у горлі пересохло, затерплі ноги судомило, а над усе її брав подив, що вона, Скарлет О’Гара, яка звикла спати не інакше, як між лляними простирадлами й на м’якеньких пуховиках, могла заснути на голих дошках, мов рабиня після праці на полі.
Мружачи очі від сонця, вона глянула на Мелані й мало не зойкнула з переляку. Та лежала так непорушно, що Скарлет подумала: чи вона хоч жива? Виглядала вона геть як труп. Як труп мертвої старої жінки з виснаженим обличчям, з космаками темного волосся. Але потім Скарлет полегшено зітхнула, коли помітила, як ледь-ледь здіймаються її груди: Мелані таки пережила ніч.
Затінивши очі рукою, Скарлет розглянулася довкруг. Це ж вони пробули ніч під деревами чийогось садка, бо попереду між двома рядами кедрів звивалася під’їзна алея, притрушена піском і жорствою.
«Та це садиба Меллорі!» — подумала Скарлет, і серце в неї забилося з радості, що тут вона знайде друзів і допомогу.
Але все навколо повивала мертва тиша. Квітучі кущі, травник, та й уся земля були перетолочені колесами, копитами коней і людськими ногами. Вона подивилася в той бік, де стояв такий добре знайомий білий шальований будинок, але побачила там лише довгий прямокутник почорнілого гранітного підмурівку та два високі задимлені комини, що прозирали з-поза осмаленого листя дерев.
Здригнувшись, Скарлет тяжко зітхнула. Що, як і Тару зрівняли з землею і там теж панує мертве безгоміння?
«Зараз я не повинна про це думати,— кинулась вона себе переконувати.— Я не можу собі цього дозволити. Мене знов посяде страх, як я про це думатиму». Але мимоволі серце почало шалено гупати, і кожен його удар лунко закликав: «Додому! Швидше! Додому! Швидше!»
Треба було рушати далі — додому. Тільки спершу роздобути трохи їжі й води, передусім води. Скарлет розбуркала Пріссі. Та схопилася і стала розглядатись вибалушеними очима.
— Боженьку, міс Скарлет, я вже думала, що прокинуся в Землі Обітованій!
— Туди ти ще не скоро потрапиш,— відказала їй Скарлет, пробуючи трохи пригладити своє розкуйовджене волосся. І обличчя, і вся вона була вже волога від поту. Вона відчувала себе брудною і нечупарною, одяг поприлипав до шкіри, та й тіло ніби неприємно тхнуло. Сукня за ніч зім’ялася й пожмакалась, бо ж вона спала в ній, а такою втомленою і розбитою Скарлет ще ніколи в житті не бувала. Від незвичної напруги цієї ночі нили навіть такі м’язи, про існування яких вона й не здогадувалась, і кожен порух озивався гострим болем.
Скарлет подивилась на Мелані й побачила, що очі її розплющені — зовсім хворі очі, з гарячковим блиском, з темними дужками під ними. Мелані розтулила пересохлі губи й благально прошепотіла:
— Води...
— Вставай, Пріссі! — наказала Скарлет.— Сходимо до криниці по воду.
— Але ж, міс Скарлет! Може, там привиди? А то ще мертвяки?
— Ти в мене зараз і сама станеш привидом, як не злізеш з візка! — заявила Скарлет, в якої самої ледве стало сили спуститися на землю, тож вона не збиралася терпіти чиєсь там огинання.
У цю мить вона згадала про коня. Боже, ану ж кінь здох уночі? Він уже дихав на ладан, коли вона розпрягала його. Скарлет оббігла візок і побачила, що кінь лежить на землі. Якщо він здох, вона прокляне Господа Бога і тут-таки й собі ляже трупом. Хтось у Біблії точнісінько так і зробив. Послав прокляття Господу Богу й помер. Тепер вона чудово розуміла, що мусила відчувати та людина. Але кінь був живий — тяжко дихав, каправі очі ледь розплющені,— але живий. Отож трохи води і йому не завадить.
Пріссі, дуже неохоче і раз у раз стогнучи, злізла з візка і острашкувато посунула за Скарлет алеєю. По той бік руїн будинку в затінку дерев низкою стояли побілені хатини рабів, мовчазні й порожні. Між цими хатинами й курним ще руйновищем знайшлася криниця з уцілілим дашком над нею і спущеним униз відерцем. Удвох вони накрутили корбу, і коли з темної глибини показалося відерце холодної іскристої води, Скарлет нахилила його до уст й заходилась голосно хлептати, розливаючи воду на себе.