Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Вона пила й пила, аж поки жалібний голос Пріссі: «Я теж хочу пить, міс Скарлет»,— не нагадав їй, що й інших пече спрага.
— Відв’яжи мотузку й однеси відерце до візка, нехай усі нап’ються. А рештою напоїш коня. І чи не пора міс Мелані немовля погодувати? Воно ж помре з голоду.
— Господи, міс Скарлет, та у міс Мелані нема молока... І не буде.
— Звідки ти знаєш?
— Я багато таких бачила, як вона.
— Дуже ти там набачила. Вчора було вже видно, що ти знаєш. Швидше ворушись! А я піду пошукаю чого-небудь їстівного.
Пошуки Скарлет попервах були марні, але кінець кінцем у фруктовому садку вона знайшла скількись яблук. Солдати побували тут раніше за неї і обтрусили всі дерева. А ті яблука, що валялися долі, були здебільшого напівгнилі. Наклавши трохи ціліших з них у пелену сукні, вона подалася назад по пухкій землі, а дрібні камінці дорогою набивались їй у пантофлі. І як вона не здогадалась учора взути якісь черевички абощо? І чого не взяла свого брилика від сонця? Не взяла харчів на дорогу? Повелася як дурепа. Правда, вона гадала, що Рет про них подбає.
Рет! Вона аж сплюнула, таким гидким їй здалося саме це ім’я. Як вона його ненавидить! Як мерзенно він вчинив з нею! А вона ще стояла там серед дороги й дозволяла йому цілувати її, і це їй навіть подобалось. То було чисте запаморочення. Який же він паскудний!
Повернувшись до своїх, вона дала кожному по яблуку, а решту поклала у візок. Кінь уже звівся на ноги, але вода щось не дуже додала йому сили. За дня вигляд він мав ще мізерніший, ніж поночі. Боки у нього позападали, як у старої корови, ребра скидались на пральну дошку, спина була суцільною виразкою. Коли вона запрягала коня, їй було бридко навіть доторкатись до його шкіри. А накладаючи вудила, вона побачила, що він майже зовсім беззубий. Та він старий, як світ! Коли вже Рет наважився красти коня, чом не вкрав чогось путнішого?
Скарлет вибралась на передок і шмагонула коня гіллячкою з гікорії. Кінь захарчав і зрушив з місця, але ступав так повільно, що коли звернули на дорогу, Скарлет подумала: пішки вона дійшла б куди швидше. Ото якби не обтяжували її Мелані, і Вейд, і Пріссі з немовлям! Вона б і не зогледілась, як уже була б дома. Та вона бігла б, не чуючи ніг, цією дорогою, що наближала її до Тари й до матері!
До дому було не більше п’ятнадцяти миль, але ця стара шкапа тюпатиме цілий день, бо ж раз по раз доводилось приставати, аби вона могла передихнути. Цілий день! Скарлет дивилася на сліпуче червону дорогу, посмуговану колесами гармат та санітарних фургонів. Це скільки ж то годин мине, поки вона дізнається, що Тара вціліла і що Еллен удома! Скільки ж то годин волоктися ще під пекучим вересневим сонцем!
Вона озирнулась на Мелані, яка лежала, заплющивши припухлі очі від сонця. Тоді шарпнула стрічки капелюшка, скинула його з голови й дала Пріссі.
— Прикрий їй обличчя. Не битиме так сонце в очі.
Але потім, коли їй самій стало припікати непокриту голову, подумала: «До вечора я буду ряба, як зозулине яйце».
Вона ще ніколи в житті не бувала на осонні без якогось головного убору чи вуалі, ніколи віжок не тримала без рукавичок, які захищали її пещені ручки. І ось тепер її пряжить сонце на цій напіврозваленій лайбі, в яку запряжено напівживу шкапу, а сама вона брудна, пітна, голодна і не має ніякого іншого вибору, як повзти слимаковою ходою по цій спустошеній землі. А ще ж недавно, лише кілька тижнів тому, вона жила в затишку й безпеці! І ще недавно і вона, і всі навколо неї вважали, що Атланта вистоїть, що нога янкі ніколи не ступить на землю Джорджії... Але маленька хмарка, з’явившись чотири місяці тому на північному заході, перетворилася на страшну грозову тучу, що принесла з собою нищівний ураган, і ураган геть змів увесь той світ, в якому вона проживала, вирвав її з убезпеченого життя й закинув сюди, в цей сплюндрований і безлюдний край.
Чи ж Тара ще вціліла? Чи її теж розвіяв вітер, що змітає все на своєму шляху в Джорджії?
Скарлет знов шмагонула гіллячкою знеможеного коня у марній надії, що він побіжить жвавіше, тягнучи розгойданого візка, колеса якого по-п’яному розповзалися на всі боки.
В повітрі вчувалася смерть. У променях надвечірнього сонця кожне знайоме їй поле, кожен гай природно так зеленіли, але й були сповнені дивної якоїсь тиші, що аж проймала страхом душу Скарлет. Кожен порожній, розбитий снарядами будинок, який вони проминали, кожен комин, що стримів вартовим над почорнілими від диму руїнами, тільки посилювали її неспокій. Від учорашньої ночі їм не трапилося жодного живого створіння — ні людини, ні тварини. Самі лише трупи — людей, коней, мулів — лежали над дорогою, розпухлі тіла, що їх обсідали мухи, і ніде ні живої душі. Ані корова десь замукає, чи пташина защебече, чи вітер сколихне листя дерев. Тільки глухе туп-туп утомленої конячини та попискування немовляти порушували тишу.