Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Я принюхався. Аромат линув із решток троянди на комірі. Як дивно, що вона дожила аж сюди й підбадьорила мене. Я рушив уперед, м'яко повертаючи праворуч. Краєм ока бачив наближення стіни шторму, гладенької, наче скло. Вона знищувала все, що проминала. Гуркіт грому тепер оглушував.

Права, ліва...

Просування армії ночі... Чи вистоїть мій Лабіринт проти цього? Я так хотів поквапитися, але мої рухи чи не з кожним кроком лише сповільнювалися. Мене охопило дивне відчуття двомісності, неначе я перебував усередині Каменя і креслив Лабіринт там, а потім рухався тут, і, вдивляючись у створене, повторював його... Ліва... Поворот... Права... А буря все наступала. Скоро вона сягне кісток старого Гуґі. Я вдихнув вологу і запах озону, а тоді замислився про дивного чорного птаха, який сказав, що чекав на мене від початку Часів. Чекав на суперечку зі мною чи на те, аби я з'їв його у цьому позбавленому історії місці? У будь-якому разі, враховуючи те, що моралісти схильні до перебільшень, правильно буде зазначити, що, не зумівши залишити мене з обтяженою тугою душею, він став моїм обідом під акомпанемент театрального грому... Спершу грім гуркотів далеко, потім ближче, а згодом — і зовсім тут. Коли я знову озирнувся в тому напрямку, спалахи блискавок мало не засліпили мене. Я стиснув ланцюжок і ступив ще крок...

Буря підійшла просто до краю мого Лабіринту, а тоді розділилася. Вона заходилась оточувати мене. Ні краплини не впало на мене чи на Лабіринт. Але, повільно й поступово, ми повністю опинилися в полоні бурі.

Здавалося, неначе ми перебували в бульбашці на дні бентежного моря. Мене оточували стіни води, крізь які бовваніли темні обриси. Немов увесь світ тиснув, аби розчавити мене. Я ж зосередився на червоному всесвіті Каменя. Ліва...

Квітучі каштани... Кухлик гарячого шоколаду в кафе на тротуарі... Гурт, який виступає в саду Тюїльрі, й мелодії здіймаються аж до сяючого неба... Берлін у двадцяті, Тихий океан у тридцяті — і там були задоволення, але інакші. Це може бути не справжнє минуле, а образи минулого, що втішають чи мучать нас пізніше — і байдуже, ми одна людина чи увесь народ. Байдуже. Через Пон-Неф до вулиці Ріволі, автобуси й фіакри... Художники біля мольбертів у Люксембурзькому саду... Якщо все складеться добре, потрібно буде пошукати ще раз таку тінь... Так схожу на мій Авалон. Я забув... Подробиці... Маленькі штрихи, що роблять життя... Запах каштанів...

Рухатися далі... Я завершив ще одне коло. Завивав вітер, ревіла буря, але мене вони не торкалися. Доки я не дозволяв їм відволікати мене, доти зосереджувався на Камені й рухався далі... Я мав триматися, мав і далі ступати повільними, обережними кроками, ніколи не спиняючись — усе повільніше й повільніше, але постійно рухаючись... Обличчя... Здавалося, з-за межі Лабіринту на мене витріщалися ряди облич... Великі, наче Голова, але викривлені. Глумливі, насмішкуваті, вони тільки й чекали, щоби я спинився чи оступився... Чекали, доки все розпадеться навколо мене... Блискавки сяяли в їхніх очах, а на вустах — сміх гуркотів громами... Навколо них повзали тіні... Тепер вони заговорили до мене, і слова ті скидалися на чорний океанічний шторм... Я прогрію, казали вони мені, прогрію і зникну, а цей шматочок Лабіринту розламається на шматки, і буря поглине його слідом за мною... Вони проклинали мене, плакали й плювали в мене, але нічого з цього не досягало мене... Можливо, їх там і не було насправді... Може, то мій мозок тріщав від навантаження... Тоді навіщо здалися мої зусилля? Невже новий Лабіринт народиться з думок божевільного? Я хитнувся, і вони підхопили хором стихій: «Божевільний! Божевільний! Божевільний!»

Я глибоко вдихнув і відчув рештки пахощів троянди, а тоді знову подумав про каштани і виповнені радістю дні природного ладу. Доки мій мозок блукав вулицями спогадів щасливого року, злі голоси стихли. Я ступив іще один крок... Інший... Вони грали на моїй слабкості, відчуваючи сумніви, тривогу та втому... Ким або чим не були б ці страшні примари, вони хапалися за те, що бачили, й намагалися використати це проти мене... Ліва... Права... Най же тепер відчують мою впевненість і зблякнуть, сказав я собі. Я ж бо зайшов так далеко. Тому продовжу. Ліва...

Вони кружляли і здіймалися наді мною, досі волаючи слова безнадії. Але частина сили, здається, облишила їх. Я рушив далі, іншою частиною дуги, подумки спостерігаючи, як вона росте в червоному світлі Каменя.

Знову подумав про втечу з Ґрінвуда, витягування інформації з Флори, зустріч із Рендомом, нашу бійку з його переслідувачами, повернення до Амбера... Згадав наш спуск до Ребми й проходження відображенням Лабіринту для відновлення пам'яті... Вимушене весілля Рендома та відвідини Амбера, де я побився з Еріком і звідки втік до Блейза... Про подальші битви, моє осліплення, одужання, втечу, подорож до Лоррейн та Авалону...

Рухаючись іще швидше, мій мозок ковзав поверхнею наступних подій... Ґанелон і Лоррейн... Створіння з Чорного кола... Бенедиктова рука... Дара... Повернення Бранда і його поранення... Удар кинджалом мені... Білл Рот... Шпитальні архіви... Аварія...

...І тепер, від самого початку в Ґрінвуді, через усі випробування, й аж до цієї миті боротьби, аби кожен маневр був бездоганним. Я відчув, як у мені наростає вже знайоме передчуття — байдуже, чи були мої дії спрямовані на трон, на помсту чи на виконання обов'язку, — я знав, що всі ті роки воно продовжувало існувати в мені заради цієї миті, коли до нього додалося щось іще... Знав, що тепер чекання закінчилося, що те, заради чого я боровся і на що сподівався, — скоро трапиться.