Україна — не Росія

Як це було заведено в радянські часи, студентів щороку без дискусій посилали на сільськогосподарські роботи, і ніхто не ставив питання: а чому? Ми ж перші не ставили. Збирання восени, прополка навесні входили до програми життя як сесії і канікули. Їхали, в основному, з радістю, мало хто намагався ухилитися. «На картоплі» демократизувалися відносини між міськими і мешканцями гуртожитку, спрощена обстановка зближала і згуртовувала, і, це ще важливіше, стрімко розвивалися романи, які ледь жевріли в місті. Деякі саме з цієї причини аж ніяк не могли дочекатися, коли ж нас знову пошлють до колгоспу. Великою радістю були вечірні багаття зі співом під гітару. Завдяки їм усі пісні з особистих запасів ставали спільним надбанням. Я збагатився в такий спосіб надзвичайно.

Пісенний репертуар нашого студентського середовища був куди менш українським, ніж той, до якого я звик вдома. Зрозуміло, ми співали біля багать і українські пісні, але російські явно переважали. Даний факт, звичайно, не залишився мною непоміченим, але я відзначив його просто в череді інших особливостей того нового міського світу, який тепер мене оточував, не зробивши тих висновків, які, можливо, варто було зробити.

Взагалі в роки навчання в університеті інтерес до української тематики існував, але не був для мене головним. На першому місці стояло навчання. Напевно, тому, що навіть найздібнішим хлопцям давалося воно нелегко — факультет у нас був неймовірно важкий, халтурити не виходило. Навіть не спробуй — дуже просто можна було вилетіти. Але і система, тепер я не бачу, була по-своєму геніальна. Радянська пропагандистська машина, яка не дуже кидалася в око, уміло відводила увагу людей від «небезпечних» тем, так, як птах відвертає людину від свого гнізда з пташенятами. Перед цією машиною не ставилося неможливе завдання — навернути до комуністичної віри всіх і кожного. Мабуть, з практичної точки зору було достатньо дев’яноста відсотків населення. При такому співвідношенні (і при ефективному нагляді) інші десять відсотків розсудливо мовчать на публіці, даючи волю язику тільки в себе на кухнях, і лише найбільш заповзяті зважуються на протидію, та й то винятково мирними засобами.