Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Хай живе королева Мод! Хай живе Амундсен! — розляглися вигуки, заглушуючи останці слова промовця.
Невеличкий гурт друзів, що зібралися з нагоди урочистого спуску корабля на воду, загомонів.
— Як же треба бути закоханим у це судно, щоб назвати його прекрасним. Воно схоже на велику балію: однакове в довжину і ширину.
— Закоханий в судно — це добре сказано. Він закоханий в нього більше, ніж у прекрасну Хельгу. Як, хіба ви не знаєте? Вона остаточпо програла, після стількох років дружби між ними все кінчено.
— Колосально! Адже Хельга повинна була відкривати церемонію спуску на воду «Мод». Вона сподівалася, що Руал тільки організує експедицію, спорядить судно і вирядить його у плавання, а сам залишиться біля неї. Вони ж мали побратися…
— Нічого з цього не вийшло. Вона переоцінила свої сили, не вдалося їй приручити «білого ведмедя». Арктика — грізна суперниця. Хельга, видно, вчасно зрозуміла, що не подолає її.
— Це правда. Він за своєю «Мод» світа божого не бачить. Хельга сама розповідала мені, що він замість того, щоб піти з нею до театру чи на прийом, приводив її сюди, до корабля, і змушував милуватися мало не кожною дошкою і балкою. «Ти поглянь, яка надзвичайна форма корпуса, — казав він їй. — А коли б ти знала, як слухається стерно руки навіть тут, на верфі!»
— У цього чоловіка і в жилах, мабуть, лід. Амундсен не звертав уваги на перешіптування, не чув, що говорили довкола. Він переживав свій великий день, про який здавна мріяв, якого довго чекав і задля якого багато чим пожертвував. Двадцять років тому він був у ролі слухняного «хлопчика на побігеньках», куховарив і полював на тюленів, наймався на перше-ліпше судно, потім став штурманом на «Бельжіці», і хоч обурювався в душі, але сліпо виконував накази. Через чотирнадцять років він уже був капітаном старої, з великими труднощами відремонтованої шхуни «Йоа», а ще за кілька років — командиром славнозвісного нансенівського «Фрама». І ось нарешті здійснилась мрія всього його життя: народилася «Мод». Корабель збудували для нього і за його гроші. Тут уже було чим пишатися. В це судно він уклав усі свої кошти, і в нього не лишилося нічого, крім боргів. На сорок шостому році життя, зібравшись у багаторічну подорож, Амундсен усе поставив на карту — життя і майно.
Про те, щоб почати дрейф від Берінгової протоки, тепер уже не могло бути й мови. На четвертому році першої світової війни Північна Атлантика стала дуже небезпечна. Німецькі підводні човни, мов зграя акул, накидалися на кожне судно. В листопаді 1917 року один з таких човнів затопив норвезьке торгове судно і обстріляв з кулеметів шлюпки, в яких рятувалася команда. По всій Норвегії прокотилася хвиля обурення.
Руал Амундсен ще раз подивився на розгорнуту перед ним газету і, нахмурившись, знову прочитав надруковане великим шрифтом на першій сторінці повідомлення про нечуваний злочин на морі. Даремно він шукав тут якихось заяв протесту з боку тих німецьких учених, яких поважав і яким багато чим завдячував. І тоді Амундсен рішучим розчерком поставив свій розмашистий підпис на листі, що з учорашнього вечора лежав у нього на столі.
Сідаючи в екіпаж, він коротко кинув:
— Німецьке посольство.
Виструнчений лакей в ошатній лівреї, впізнавши великого полярника, зігнувся в глибокому поклоні.
— Його ясновельможність завжди знайде для вас час, пане капітане, — промовив він, вводячи Амундсена до застеленої м'яким килимом вітальні, в якій на почесному місці висів великий портрет Вільгельма II.
— Радий бачити вас, — усміхаючись почав посол, але усміх одразу ж збіг з його обличчя.
Удавши, що не помітив простягнутої йому руки, Амундсен, блідий і серйозний, став посеред кімнати.
— Я прийшов у дуже важливій справі, — промовив він, скам'янівши на обличчі, і прочитав лист, в якому висловлював своє глибоке обурення варварським злочином німецького підводного човна. Потім відкрив портфель, і на стіл, брязкаючи, посипалися золоті медалі, зірки, хрести, ордени й пам'ятні плакетки.
— Я повертаю усі ці відзнаки, які одержав від імператора Німеччини та ваших наукових інститутів і університетів. Прошу, ваша ясновельможність, сповістити усіх тих, хто нагороджував мене, що, коли вони солідаризуються з політикою імператора і вважають цей ганебний метод ведення війни допустимим, я зрікаюся усіх цих нагород.
Навіть не глянувши на остовпілого посла, Амундсен мовчки вийшов з вітальні.