Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Найкращими гостями у знатних вважаються паразити й підлесники, які уміють плескати в долоні на кожне слово господаря. Вони дивляться із захватом на мармурові колони кімнат і мозаїчні підлоги. За столом птахи й риби незвичайної величини викликають загальне здивування. Приносять вагу, щоб упевнитись, скільки важать ці страви, і в той час, коли благорозумні гості відвертаються від такої сцени, паразити закликають нотаріуса, щоб скласти протокол у вірогідності подібних чудес…» Так, sic transit…[9] — сказав німець, закриваючи записну книжку. — Ці люди пішли блукати, шукаючи прожитку, по дорогах і зруйнованих містах. А хвилі варварів продовжували котитись зі сходу, спустошуючи і грабуючи. За якихось п’ятдесят років від Римської імперії не залишилось і сліду. Великий Рим заростав травою, серед залишених палаців паслись кози. Майже на сім століть залягла ніч над Європою. Це сталося тому, що християнство могло руйнувати, але не знало ідеї організації праці. В заповідях не говорилося про працю. Їх моральні закониможна застосувати до людини, яка не сіє, не жне, а за яку сіють і жнуть раби. Християнство стало релігією імператорів і завойовників. Праця залишилась неорганізованою і поза мораллю. Релігію праці принесуть у світ другі варвари, які зруйнують другий Рим. Ви читали Шпенглера? Це римлянин від голови до п’ят, він має рацію лише в тому, що для його Європи заходить сонце. Але для нас воно сходить. Йому не вдасться потягти за собою в могилу світовий пролетаріат. Лебеді кричать перед смертю. Так от, буржуазія примусила Шпенглера кричати лебедем… Це її останній ідеалістичний козир. У християнства згнили зуби. У нас вони залізні… Йому ми протиставимо соціалістичну організацію праці… Нас примушують воювати з більшовиками… Ого!.. Ви думаєте, ми не розуміємо, хто штовхає нашу руку і проти кого? О, ми набагато більше розуміємо, ніж це здається… Раніш ми зневажали росіян. Тепер ми починаємо дивуватися з росіян і поважати їх…
Протяжно свистячи, поїзд ішов повз велике село: мелькали добрі хати, криті бляхою, довгі ожереди соломи, садки за парканами, вивіски крамниць. Поряд з поїздом курним шляхом їхав селянин у військовій сорочці без пояса і в смушевій шапці. Розставивши ноги, він стояв у невеликому возі на залізному ходу і крутив кінцями віжок. Ситий, рослий кінь заскакував, силкуючись перегнати поїзд. Селянин обернувся до вагонних вікон і щось крикнув, широко показуючи білі зуби.
— Це Гуляйполе, — сказав німець, — це дуже багате село.
В дорозі довелося кілька разів пересідати. (Катя, помилившись, сіла не в прямий поїзд). Метушня, чекання на вокзалах, нові люди, ніколи раніш не бачені простори степів, що повільно пливли за вагонним вікном, одвернули її від тяжких думок. Німець давно вже зліз, — на прощання міцно труснув Катину руку. Цей чоловік непохитно був певний в закономірності того, що відбувалося, і здавалося, з точністю визначав і частину своєї в ньому участі. Його спокійний оптимізм здивував і стривожив Катю. Те, що всі вважали загибеллю, жахом, хаосом, для нього було довгожданим початком великого початку.
За цей рік Катя тільки й чула безсилий скрегіт зубів та зітхання крайнього розпачу, тільки й бачила, — як того березневого ранку в батьківському домі, — спотворені обличчя, стиснені кулаки. Правда, не зітхав і не скреготів підполковник Тетькін, але він був, як сам казав, «блаженний» і революцію вітав від якоїсь своєї «блаженної» віри у справедливість.
Всі ті люди, серед яких жила Катя, вбачали в революції остаточну загибель Росії і російської культури, розгром усього життя, світову пугачовщину, Апокаліпсис, що здійснюється. Була імперія, механізм її працював зрозуміло й чітко. Селянин орав, вуглекоп ламав вугілля, фабрики виготовляли дешеві й хороші товари, купці спритно торгували, чиновники працювали, як коліщата годинника. Нагорі хтось від усього цього одержував розкішні блага життя. Балакали, що такий лад несправедливий. Але що ж подієш, коли бог так влаштував. І раптом усе розлетілося в дрізки, і — розвернена мурашина купа на місці імперії… І пішов обиватель, очманіло хитаючись, з білими від жаху очима…
9
Sic transit gloria mundi — так минає слава світу (лат.).