Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Насамперед зовнішньополітичне відомство розробило закон про штати посольств Української Держави — «аж до часу остаточної ратифікації мирового договору» (14 червня). Посольство 1-го розряду (в Австро-Угорщині, Болгарії, Німеччині та Туреччині) складали 12 дипломатів та службовців із річним бюджетом в 332 тис. карб., розряду 2-го (в Румунії), відповідно, 3 особи та бюджет у 140 тис. карб. Загалом на їх утримання виділили аж 1 127 072 карб. та ще й 26 копійок. 4 липня вирішили заснувати консульства в Москві та Петрограді.
10 червня ухвалили призначити «на посаду посланника при Берлінському урядові та окремо — німецькому імператорові барона Штейнгеля», а «на посаду дипломатичного представника у Відні — В’ячеслава Казимировича Липинського».
Хто такий Федір Штейнгель?
Федір Рудольфович (справжнє ім’я Теодор Штайнгайль) народився 9 грудня 1870 р. у м. Городок Волинської губернії в родині інженера, статського радника Рудольфа Васильовича барона Штейнгеля, вихідця з Остзейського краю Німеччини. У 1890-ті роки навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Варшавського університету, випускник Імператорського Київського університету Св. Володимира. 1902 р. заснував у Городку музей археологічних, історичних та етнографічних збірок, розкопував могильники княжої доби у Студинці на Рівненщині. 1897 р. власним коштом побудував у Городку середню школу та відкрив осередок «Просвіти». 1906 р. обраний до І Державної думи від м. Києва, належав до Української парламентарної фракції, товариш голови Українського наукового товариства в Києві. Член партії конституційних демократів. Член Товариства українських поступовців, згодом — Української партії автономістів-федералістів та Української демократичної партії. З 1914 р. — член комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. На початку березня 1917 р. — голова Київського виконавчого комітету, у квітні — член президії Українського національного конгресу. З 1924 р. жив у Городку. 1939 р., після радянської окупації Польщі, все його майно було конфісковане. В 1940 р. репатріювався до Німеччини. Помер 1 лютого 1946 р. біля Дрездена. Масон[148].
Хто такий В’ячеслав Липинський?
В’ячеслав (Вацлав) Казимирович народився 5 квітня 1882 р. у с. Затурці Волинської губернії у польській шляхетській родині. Навчався в гімназіях Житомира, Луцька та 1-й Київській чоловічій гімназії. По закінченні останньої 1902 р. вступив на військову службу, яку проходив у Ризькому драгунському полку. 1906 р. закінчив Ягеллонський університет, продовжив навчання у Женевському університеті, але за станом здоров’я був змушений повернутися на Батьківщину. Напередодні Першої світової війни взяв участь у створенні політичного гуртка, який трансформувався у Союз визволення України. Учасник Першої світової війни, воював у складі 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку армії генерала Самсонова. За станом здоров’я переведений до резерву. В 1917 р. — один із співзасновників Української демократично-хліборобської партії, автор її програми. Наприкінці серпня 1919 р. передав справи посольства своєму заступникові й оселився в австрійському м. Райхенау. 1920 р. створив Український союз хліборобів-державників (УСХД). У листопаді 1926 р. за дорученням Скоропадського переїжджає до Берліна, де працює в Українському науковому інституті. 1928 р. повертається на постійне проживання до Австрії. 1930 р. після розколу УСХД створює Братство українських класократів-монархістів, гетьманців, яке підтримує колишнього ерцгерцога Вільгельма Габсбурга-Лотаринзького (Василя Вишиваного). Помер 14 червня 1931 р., похований в рідному селі.
Основні праці: «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (1909); «Z dziejów Ukrainy» (1912); «Україна на переломі. 1657—1659» (1920); «Листи до братів-хліборобів» (1926); «Покликання «Варягів» чи організація хліборобів» (1925); «Релігія і церква в історії України» (1925)[149].
Розбудова диппредставництв — продовження
Масштаби діяльності за кордоном зростали стрімко.
15 серпня МЗС «заднім числом» (з 4 липня, коли було видано закон «Про заклад генеральних консульств і консульських агентств поза кордоном») ухвалило заснувати мережу консульських агентств у Батумі, Вільно, Гельсінгфорсі, Мінську, Новочеркаську, Омську, Ризі, Самарі, Ташкенті, Тифлісі (1-го розряду) та в Архангельську, Астрахані, Баку, Бійську, Бухарі, Воронежі, Владивостоці, Іркутську, Казані, Єкатеринбурзі, Курську, Нижньому Новгороді, Новоніколаєвську, Орші, Пензі, Саратові, Семипалатинську, Ставрополі, Царицині, Хабаровську (2-го розряду).