Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Як і більшість спостерігачів, президент Франції обґрунтовано та правильно припускав, що Велика Британія намагатиметься втримати свої позиції проміжної ланки між Європою та Америкою і що, якби Лондон був змушений обирати, то віддав би перевагу своєму атлантичному союзнику, а не європейським сусідам. Це було дуже чітко продемонстровано в грудні 1962 року, коли прем’єр-міністр Британії Гарольд Макміллан зустрівся з президентом Кеннеді в Нассау на Багамських островах та погодився на те, щоб США постачали Британії балістичні ракети «Поларіс», розміщувані на атомних підводних човнах (як частина багатосторонніх сил, що, по суті, підпорядкували британську ядерну зброю під контроль США).
Де Ґолль скаженів від люті. Перед поїздкою до Нассау Макміллан провів з де Ґоллем переговори в Рамбує, однак жодним чином на натякнув на свої наміри. Тож Нассау був черговою «англо-американською оборудкою», яку готували за спиною Франції. До цієї травми додалася образа, коли Парижу також запропонували ракети «Поларіс» — на схожих умовах, але навіть без долучення до переговорів. Саме на тлі цих подій президент де Ґолль на пресконференції 14 січня 1963 року заявив, що Франція наклала вето на заявку Британії про вступ до Європейської економічної спільноти. Якщо Британія воліла бути сателітом США, будь ласка. Але вона не могла бути водночас «європейською». Тим часом, як ми пам’ятаємо, де Ґолль повернувся до Бонна й підписав глибоко символічний, хоча й абсолютно беззмістовний Договір із Федеративною Республікою.
Ідея про те, що Франція може компенсувати свою вразливість до англо-американського тиску тим, що об’єднається зі своїм колишнім ворогом по той бік Рейну, була геть не нова. Ще в червні 1962 року французький дипломат Жак Сейду зазначив у конфіденційній записці до своїх політичних керівників таке: «Щоб домінувати в Європі, краще працювати з німцями, а не йти проти них… Франко-німецьке зближення дозволить нам якнайшвидше вивільнитися з англо-американської хватки»[211]. Подібною логікою керувалися у своїх розрахунках дипломати-консерватори, які підтримали Петена в 1940 році. Але в умовах 1963 року Договір з Німеччиною мало що змінював на практиці. Французи не збиралися виходити із західного альянсу, а де Ґолль не мав жодного наміру дозволити втягнути себе в німецькі проєкти щодо перегляду післявоєнного врегулювання на Сході.
Що Договір 1963 року та нове франко-німецьке примирення справді підтверджували, то це рішучий поворот Франції до Європи. Для Шарля де Ґолля урок ХХ століття полягав у тому, що Франція могла сподіватися на повернення своєї втраченої слави, лише інвестуючи в європейський проєкт і формуючи його так, щоб він відповідав цілям Франції. Алжиру вже не було. Інших колоній мало не стати незабаром. Від англо-американців, як завжди, годі було чекати підтримки. Низка поразок і втрат попередніх десятиліть не лишили Франції вибору, якщо вона хотіла повернути якусь частину втраченого впливу: як запевнив Аденавер прем’єр-міністра Франції Ґі Молле того дня, коли Франція під тиском США й поступливості Британії була змушена зупинити свою операцію в Суеці, «вашим реваншем буде Європа».
За одним важливим винятком, британський перехід від імперії дуже відрізнявся від французького. Британська колоніальна спадщина була більшою та складнішою. Британська імперія, як і радянська, вийшла з війни цілою, хоча й вимученою. Британія сильно залежала від колоніальних виробників простих продуктів харчування (на відміну від Франції, яка сама могла себе прогодувати, а її здебільшого тропічні імперські території виробляли дуже різні товари); а в деяких театрах бойових дій — зокрема в Північній Африці — війська Співдружності кількісно переважали британських солдатів. Жителі самої Британії, як ми пам’ятаємо, були набагато більш свідомими громадянами імперії, ніж французи; одна з причин, чому Лондон був набагато більший за Париж, полягала в тому, що його живила імперська роль порту, торговельної розв’язки, центру виробництва та фінансової столиці. Стандарти BBC у 1948 році радили дикторам зважати на те, що їхні слухачі — це здебільшого не-християни з-за океану: «Не шанобливі, не кажучи вже про образливі, вислови про буддистів, індусів, мусульман тощо можуть завдати сильної кривди, тож їх скрізь потрібно уникати».
Але британці після 1945 року не мали реальних шансів утримати свою імперську спадщину. Ресурси країни безнадійно виснажились, а вартість утримування навіть Індійської імперії більше не можна було виправдати економічною чи стратегічною вигодою: якщо експорт до Індійського субконтиненту в 1913 році становив одну восьму від британського експорту, після Другої світової війни на нього припадало лише 8,3%, і цей показник продовжував знижуватись. У будь-якому разі майже всім було очевидно, що тиск у питаннях незалежності тепер став нестримним. Творці Співдружності, заснованої в 1931 році Вестмінстерським статутом, мали на меті усунути потребу в різких рухах назустріч незалежності колоній, натомість пропонуючи автономним і напівавтономним територіям певні рамки: залишатися вірними й слухняними Британській короні, але вільними від неприйнятних атрибутів імперського домінування. Але тепер Співдружність перетворювалась на щось на кшталт зв’язкового клубу для колишніх колоній, віднині незалежних держав, чиє членство в Британській Співдружності обмежувало їх не більше, ніж це відповідало їхнім інтересам та настроям.
211
Цит. за: Fernand L’Huillier, Dialogues Franco-Allemandes 1925–1933 (Strasbourg, 1971), p. 35–36.