Після війни. Історія Європи від 1945 року

Вплив суецької помилки найбільше позначився на Британії. Перш ніж усі деталі змови проти Нассера стали публічними, минуло багато років, хоча багато хто про неї підозрював. Упродовж кількох тижнів після кризи Ентоні Іден був змушений піти у відставку, принижений некомпетентністю воєнної стратегії, яку він схвалив, та абсолютно неприхованою відмовою Америки її підтримати. Хоча рейтинг самої керівної Консервативної партії не дуже постраждав (під керівництвом Гарольда Макміллана, який дещо неохоче брав участь у плануванні суецької авантюри, консерватори цілком спокійно виграли загальнонаціональні вибори в 1959 році), британський уряд був змушений радикально переглянути свою зовнішню політику.

Першим уроком Суецької кризи для Британії було те, що вона більше не могла підтримувати всесвітню колоніальну присутність. Країні бракувало військових й економічних ресурсів, що дуже наочно показала ситуація навколо Суецу, тож після такої очевидної демонстрації обмежень власних сил Британія, ймовірно, могла очікувати дедалі наполегливіших вимог незалежності. Після перерви, яка тривала майже десятиліття й упродовж якої тільки Судан (у 1956 році) та Малайя (у 1957 році) розірвали свої зв’язки з Британією, країна увійшла в етап пришвидшеної деколонізації, насамперед в Африці. Британський Золотий Берег першим з багатьох отримав незалежність у 1957 році як незалежна держава Гана. Між 1960 та 1964 роками ще сімнадцять британських колоній урочисто проголосили незалежність, а британські високопосадовці мандрували світом, опускаючи «Юніон Джек» та встановлюючи нові уряди. Членів Співдружності, яких у 1950 році налічувалось лише вісім, до 1965 року стало вже двадцять один, і це були ще не всі.

Якщо порівняти розпад Британської імперії з алжирською травмою або катастрофічними наслідками виходу Бельгії з Конго в 1960 році, то перший відбувався порівняно мирно. Але були й винятки. У Східній та особливо Південній Африці дезінтеграція імперії виявилась більш проблематичною, ніж у Західній. Коли в 1960 році Гарольд Макміллан повідомив південним африканцям у своїй відомій промові в Кейптауні, що, мовляв, «на континенті дме вітер змін, і, подобається нам це чи ні, зростання [африканської] політичної свідомості — це факт», то не очікував дружнього прийому і не дістав його. Білі мешканці Південної Африки, щоб зберегти систему апартеїду, яка діяла з 1948 року, оголосили себе республікою в 1961 році та вийшли зі Співдружності. Через чотири роки в сусідній Південній Родезії[213] білі колоністи в односторонньому порядку проголосили незалежність та самоврядування. В обох країнах керівна меншість спромоглася безжалісно придушувати опозицію до своєї влади ще кілька років.

Але Південна Африка була винятком з правила. На інших територіях, наприклад у Східній Африці, відносно привілейовані спільноти білошкірих поселенців змирилися з розвитком подій. Щойно стало очевидно, що Лондон не має ані ресурсів, ані бажання насаджувати колоніальну владу всупереч опозиції більшості (що не було само собою зрозумілим ще на початку 1950-х років, коли британські сили провадили власну жорстоку та приховану брудну війну проти повстання Мау-Мау в Кенії[214]), європейські колоністи змирилися з неминучим і тихо пішли геть.