Після війни. Історія Європи від 1945 року

До цього моменту Британія докладала особливих зусиль, щоб узгоджувати свою реакцію на дії Нассера з Вашингтоном. Вона все ще мала перед США великі борги й виплачувала відсотки за величезні позики; тиск на стерлінг у 1955 році навіть змусив Лондон подумати про те, щоб якось тимчасово відтермінувати ці виплати. Лондон завжди ставився до американських інтересів у регіоні з певною часткою скептицизму: вважалося, що Вашингтон виношує намір витіснити Британію з Близького Сходу, і саме тому американські речники час від часу вдавалися до антиколоніальної риторики, щоб більше позагравати з місцевими елітами. Але відносини між двома країнами загалом були добрі. Корея — та динаміка «холодної війни» — стерла взаємні образи 1940-х років, і британці відчували, що вони можуть заручитися американською підтримкою у відстоюванні власних інтересів та зобов’язань на міжнародній арені. Тож, навіть попри те, що Ейзенгавер особисто казав їм, що вони схильні перебільшувати значення Нассера й загрозу, яку він становив, британські лідери не піддавали жодним сумнівам те, що США завжди їх підтримуватимуть, якщо ситуація загостриться.

Саме в цьому контексті прем’єр-міністр Британії Ентоні Іден (який попереднього року змінив на посаді літнього Черчилля) вирішив раз і назавжди розібратися з клопітним єгиптянином. Хай що б вони говорили публічно, британці й французи втрачали терпіння щодо ООН та її обтяжливих процедур. Вони не хотіли дипломатичного рішення. Навіть тоді, коли ще тривали різноманітні конференції та обговорювались міжнародні плани дій у відповідь на політику Нассера, британський уряд почав таємні переговори з Францією щодо підготовки спільного воєнного вторгнення в Єгипет. 21 жовтня до задуму долучилися ізраїльтяни, які приєдналися до надсекретних переговорів між Францією та Британією в Севрі. Інтерес Ізраїлю був доволі простий: кордон між Єгиптом та Ізраїлем працював за умов перемир’я, досягнутого в лютому 1949 року, але обидві сторони вважали його тимчасовим, тож там постійно відбувалися порушення, особливо на межі Гази. Єгиптяни блокували Акабську затоку ще з липня 1951 року, тому Єрусалим був рішуче налаштований усунути цю перепону для ізраїльської торгівлі та свободи пересувань. Ізраїль мав намір ослабити Нассера й захистити свої територіальні та безпекові інтереси на Синаї і навколо нього.

У Севрі змовники дійшли згоди. Ізраїль мав напасти на єгипетську армію на Синаї та просуватися вперед, щоб із західного краю окупувати весь півострів, включно із Суецьким каналом. Тоді французи й британці висунули б ультиматум, вимагаючи відведення сил з обох боків, а після цього, буцімто як нейтральна третя сторона, що діє від імені міжнародної спільноти, Франція та Британія напали б на Єгипет — спочатку з повітря, а потім з моря. Вони захопили б контроль над каналом, заявили б, що Єгипет не спроможний розсудливо й ефективно керувати таким важливим ресурсом, відновили б статус-кво та завдали б нищівного удару Нассерові. План справді тримали в абсолютній таємниці: у Британії лише Іден і ще чотири міністри знали про протокол, підписаний у Севрі після триденного обговорення, з 21 по 24 жовтня.