Людолови Том 1

— Чого він бариться?! Чого мовчить?!

Бакшишами в Туреччині можна було добитися всього.

Царедворці одверто торгували посадами, а тому, що посад було небагато і очікувати смерті або підвищення службовців доводилося б роками, починали вони нашіптувати на новопризначених падишахові, добиваючись або страти, або заслання, або просто усунення їх. І коли звільнялася таким чином посада — сотні рук простягалися до ласого шматка, і діставав його не кращий, а той, хто дасть кращий бакшиш.

Зрозуміло, що кожен турецький службовець почував себе непевно і намагався якнайшвидше повернути собі все витрачене на бакшиш і якнайшвидше зібрати «білі гроші про чорний день», як влучно висловився один з турецьких письменників, — знав, що й під нього почнуть незабаром підкопуватися хабарники-царедворці, і тоді доведеться або мовчки гинути, або відкупатися від них щомісяця подарунками. І сипалися бакшиші євнухам, блазням, німим[242], астрологам, одаликам, візирам[243] і муфтіям — усім, що так чи інакше мали відношення до двірських інтриг.

Відчувши, що грунт захитався в нього під ногами, вирішив і Селім удатися до старого і вірного засобу: надіслав Абдулові суворий наказ — негайно зібрати йому живу данину і гроші.

Поснідавши і відпочивши, Горпина і Шафіге рушили з Оленою і Панасом до Каффи.

Біля міської брами казнадари[244] спинили їх.

— Хто ви? Що несете? — вчепилися вони в Горпинин клунок.

Але Панас спокійно відповів за них:

— Старшина артілі вантажників. Ідемо до такіє[245]. А це мої родички.

— Проходьте, — махнув казнадар.

І, не розкривши брами, кинувся до мажари з вином. Два караїми поквапливо стрибнули на землю.

— Ось податок, ефенді, - совав один з них казнадарові гроші. — По п'ятнадцять акче від барила, а це — господареві за турботи.

— Та йдіть до шайтана з своїми грошима! Не дозволено пропускати караїмів, поки вони не повернуть вкраденого золота, — огризнувся казнадар, жаліючи, що цього разу доводиться бути чесним.

— Звертай з дороги, ішаче! — кричали візники, що напирали ззаду. — Дай проїхати!

— Став під брамою, наче осел!

— Тягніть його за хвіст, собаку!

Лайка бучнішала. Караїми щось доводили казнадарові, соваючи йому гроші в кулак. Казнадар сперечався. Погоничі й візники кричали. Ззаду над'їжджали все нові й нові подорожні. Ось-ось мала спалахнути бійка.

— От чорти! — промурмотів Панас.

І звернувся до казнадара:

— Відчини ж нам, ефенді. Ти ж дозволив нам увійти.

— Ідіть, — огризнувся той, відхиляючи браму. — Бачите, що тут робиться?

Панас пірнув у вузький отвір і зупинився лише на першому розі…

— Тепер ідіть до базару, — сказав він жінкам, — а я піду до беглер-бейського палацу. Треба довідатися, де перебувають хлопчики і хто цей ага. Чекайте на мене опівдні біля Біюк-Джами.