Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Шафіге зрозуміла, що нема чого соромитися, але важко було відкараскатися від старої звички, і сіла вона лише тоді, коли Панас замкнув двері, щоб не зайшов хтось знадвору і не побачив її.
— Знаю я, звідки дме вітер, — зітхнув колишній невільник. — Вся Каффа стала догори ногами, бо наш беглер-бей вже рік, як пішов на перську війну. Прагне він додому, а візир його не звільняє. Ось він і наказує накласти на Каффу різні податки, щоб дати хабара царедворцям… А заступник Селіма, Абдул, теж не дурень. Якщо Селімові треба п'ять тисяч золотих — він вимагає п'ятнадцять, бо ж народ, як отара: все сплатить. А щоб не було тяганини і скарг, наказав він скласти списки, скільки кому платити, і віддав їх яничарам правити гроші. А яничари зібралися до Біюк-Джами, порадилися та й віддали податок в посесію, заробивши на цьому кілька тисяч гуляміє[241], бо ж і вони тепер голодують: вже два місяці їм гроша не плачено. А народові знов зайве лихо: витисни з себе і беглер-бейові гроші, і Абдулові, і яничарське гуляміє, і посесорів зиск. А посесор такий собака, що жах… Це ж банкір Ісаак з Бейрута. Мабуть, чули? Він і з мертвого здере, не те що з живого… Виє народ. А кінця лихові не видно…
Панас казав правду. Вже мало не рік тинявся Селім перськими пустелями і горами і марно благав, щоб відпустили його до Каффи. З сотень дрібниць розумів він, що темні сили сералю підкопуються і під нього. Недурно залишали його без підсилення, без харчів, а коли зголодніле військо накидалося на селян, або сам Селім накладав на них окупи, летіли на нього скарги і викази, і нашіптували султанові блазні та євнухи про зраду молодого баші. Але султан слухав виказувачів і шептунів і загадково мовчав. І сичала двірська камарилья:
— Чого він бариться?! Чого мовчить?!
Бакшишами в Туреччині можна було добитися всього.
Царедворці одверто торгували посадами, а тому, що посад було небагато і очікувати смерті або підвищення службовців доводилося б роками, починали вони нашіптувати на новопризначених падишахові, добиваючись або страти, або заслання, або просто усунення їх. І коли звільнялася таким чином посада — сотні рук простягалися до ласого шматка, і діставав його не кращий, а той, хто дасть кращий бакшиш.
Зрозуміло, що кожен турецький службовець почував себе непевно і намагався якнайшвидше повернути собі все витрачене на бакшиш і якнайшвидше зібрати «білі гроші про чорний день», як влучно висловився один з турецьких письменників, — знав, що й під нього почнуть незабаром підкопуватися хабарники-царедворці, і тоді доведеться або мовчки гинути, або відкупатися від них щомісяця подарунками. І сипалися бакшиші євнухам, блазням, німим[242], астрологам, одаликам, візирам[243] і муфтіям — усім, що так чи інакше мали відношення до двірських інтриг.
Відчувши, що грунт захитався в нього під ногами, вирішив і Селім удатися до старого і вірного засобу: надіслав Абдулові суворий наказ — негайно зібрати йому живу данину і гроші.
Поснідавши і відпочивши, Горпина і Шафіге рушили з Оленою і Панасом до Каффи.
Біля міської брами казнадари[244] спинили їх.
— Хто ви? Що несете? — вчепилися вони в Горпинин клунок.
Але Панас спокійно відповів за них:
— Старшина артілі вантажників. Ідемо до такіє[245]. А це мої родички.
— Проходьте, — махнув казнадар.
І, не розкривши брами, кинувся до мажари з вином. Два караїми поквапливо стрибнули на землю.
— Ось податок, ефенді, - совав один з них казнадарові гроші. — По п'ятнадцять акче від барила, а це — господареві за турботи.
— Та йдіть до шайтана з своїми грошима! Не дозволено пропускати караїмів, поки вони не повернуть вкраденого золота, — огризнувся казнадар, жаліючи, що цього разу доводиться бути чесним.
— Звертай з дороги, ішаче! — кричали візники, що напирали ззаду. — Дай проїхати!
— Став під брамою, наче осел!
— Тягніть його за хвіст, собаку!
Лайка бучнішала. Караїми щось доводили казнадарові, соваючи йому гроші в кулак. Казнадар сперечався. Погоничі й візники кричали. Ззаду над'їжджали все нові й нові подорожні. Ось-ось мала спалахнути бійка.
— От чорти! — промурмотів Панас.
І звернувся до казнадара:
— Відчини ж нам, ефенді. Ти ж дозволив нам увійти.
— Ідіть, — огризнувся той, відхиляючи браму. — Бачите, що тут робиться?
Панас пірнув у вузький отвір і зупинився лише на першому розі…
— Тепер ідіть до базару, — сказав він жінкам, — а я піду до беглер-бейського палацу. Треба довідатися, де перебувають хлопчики і хто цей ага. Чекайте на мене опівдні біля Біюк-Джами.
241
Гуляміє — гроші, що належать яничарам як платня за збирання податків.
242
Німі — султанські вартові біля зали Ливану, тобто засідань султанського суду і ради. Їм вирізували язики, щоб вони були позбавлені змоги розказувати державні таємниці.
243
Візир — перший урядовець держави, носій султанської особистої печатки.
244
Казнадар — касир.
245
Такіє — дервішський монастир, а також монастир, якому підлягали цехові ремісники.