Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Людолови Том 1
Людолови Том 1 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Людолови Том 1

Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:

Один із найкращих українських історичних романів ХХ століття. Життя героїв роману - гетьмана Конашевича-Сагайдачного, султана Туреччини, константинопольського патріарха - постає перед нами у всій величі та трагізмі.
1 ... 187 188 189 190 191 192 193 194 195 ... 218
Перейти на страницу:

Шафіге зрозуміла, що нема чого соромитися, але важко було відкараскатися від старої звички, і сіла вона лише тоді, коли Панас замкнув двері, щоб не зайшов хтось знадвору і не побачив її.

— Знаю я, звідки дме вітер, — зітхнув колишній невільник. — Вся Каффа стала догори ногами, бо наш беглер-бей вже рік, як пішов на перську війну. Прагне він додому, а візир його не звільняє. Ось він і наказує накласти на Каффу різні податки, щоб дати хабара царедворцям… А заступник Селіма, Абдул, теж не дурень. Якщо Селімові треба п'ять тисяч золотих — він вимагає п'ятнадцять, бо ж народ, як отара: все сплатить. А щоб не було тяганини і скарг, наказав він скласти списки, скільки кому платити, і віддав їх яничарам правити гроші. А яничари зібралися до Біюк-Джами, порадилися та й віддали податок в посесію, заробивши на цьому кілька тисяч гуляміє[241], бо ж і вони тепер голодують: вже два місяці їм гроша не плачено. А народові знов зайве лихо: витисни з себе і беглер-бейові гроші, і Абдулові, і яничарське гуляміє, і посесорів зиск. А посесор такий собака, що жах… Це ж банкір Ісаак з Бейрута. Мабуть, чули? Він і з мертвого здере, не те що з живого… Виє народ. А кінця лихові не видно…

Панас казав правду. Вже мало не рік тинявся Селім перськими пустелями і горами і марно благав, щоб відпустили його до Каффи. З сотень дрібниць розумів він, що темні сили сералю підкопуються і під нього. Недурно залишали його без підсилення, без харчів, а коли зголодніле військо накидалося на селян, або сам Селім накладав на них окупи, летіли на нього скарги і викази, і нашіптували султанові блазні та євнухи про зраду молодого баші. Але султан слухав виказувачів і шептунів і загадково мовчав. І сичала двірська камарилья:

— Чого він бариться?! Чого мовчить?!

Бакшишами в Туреччині можна було добитися всього.

Царедворці одверто торгували посадами, а тому, що посад було небагато і очікувати смерті або підвищення службовців доводилося б роками, починали вони нашіптувати на новопризначених падишахові, добиваючись або страти, або заслання, або просто усунення їх. І коли звільнялася таким чином посада — сотні рук простягалися до ласого шматка, і діставав його не кращий, а той, хто дасть кращий бакшиш.

Зрозуміло, що кожен турецький службовець почував себе непевно і намагався якнайшвидше повернути собі все витрачене на бакшиш і якнайшвидше зібрати «білі гроші про чорний день», як влучно висловився один з турецьких письменників, — знав, що й під нього почнуть незабаром підкопуватися хабарники-царедворці, і тоді доведеться або мовчки гинути, або відкупатися від них щомісяця подарунками. І сипалися бакшиші євнухам, блазням, німим[242], астрологам, одаликам, візирам[243] і муфтіям — усім, що так чи інакше мали відношення до двірських інтриг.

Відчувши, що грунт захитався в нього під ногами, вирішив і Селім удатися до старого і вірного засобу: надіслав Абдулові суворий наказ — негайно зібрати йому живу данину і гроші.

Поснідавши і відпочивши, Горпина і Шафіге рушили з Оленою і Панасом до Каффи.

Біля міської брами казнадари[244] спинили їх.

— Хто ви? Що несете? — вчепилися вони в Горпинин клунок.

Але Панас спокійно відповів за них:

— Старшина артілі вантажників. Ідемо до такіє[245]. А це мої родички.

— Проходьте, — махнув казнадар.

І, не розкривши брами, кинувся до мажари з вином. Два караїми поквапливо стрибнули на землю.

— Ось податок, ефенді, - совав один з них казнадарові гроші. — По п'ятнадцять акче від барила, а це — господареві за турботи.

— Та йдіть до шайтана з своїми грошима! Не дозволено пропускати караїмів, поки вони не повернуть вкраденого золота, — огризнувся казнадар, жаліючи, що цього разу доводиться бути чесним.

— Звертай з дороги, ішаче! — кричали візники, що напирали ззаду. — Дай проїхати!

— Став під брамою, наче осел!

— Тягніть його за хвіст, собаку!

Лайка бучнішала. Караїми щось доводили казнадарові, соваючи йому гроші в кулак. Казнадар сперечався. Погоничі й візники кричали. Ззаду над'їжджали все нові й нові подорожні. Ось-ось мала спалахнути бійка.

— От чорти! — промурмотів Панас.

І звернувся до казнадара:

— Відчини ж нам, ефенді. Ти ж дозволив нам увійти.

— Ідіть, — огризнувся той, відхиляючи браму. — Бачите, що тут робиться?

Панас пірнув у вузький отвір і зупинився лише на першому розі…

— Тепер ідіть до базару, — сказав він жінкам, — а я піду до беглер-бейського палацу. Треба довідатися, де перебувають хлопчики і хто цей ага. Чекайте на мене опівдні біля Біюк-Джами.

вернуться

241

Гуляміє — гроші, що належать яничарам як платня за збирання податків.

вернуться

242

Німі — султанські вартові біля зали Ливану, тобто засідань султанського суду і ради. Їм вирізували язики, щоб вони були позбавлені змоги розказувати державні таємниці.

вернуться

243

Візир — перший урядовець держави, носій султанської особистої печатки.

вернуться

244

Казнадар — касир.

вернуться

245

Такіє — дервішський монастир, а також монастир, якому підлягали цехові ремісники.

1 ... 187 188 189 190 191 192 193 194 195 ... 218
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)