Людолови Том 1

Здіймаючи куряву, трюхали брудно-сірі отари, вистрибували кози і, похнюпившись, ішли на продаж невільники.

Верхи й на гарбах їхали стрункі молоді татари і неквапливі поважні діди в строкатих халатах і завивалах, і білі примари у фередже з вузькими прорізами для очей, і ліниві гладкі крамарі — караїми — в довгих оксамитових шатах, і греки, і вірмени, і стрункі італійці з білими, як мигдаль, зубами і співучою мовою, і мовчазні турки-османи з барвистими сюбхе[237] в засмаглих пальцях.

Кожен що-небудь віз або гнав до Каффи з її двоповерховими вежами, перетятими зубчастим карнизом, із важкими залізними брамами і чотирма бійницями для гармат над їх стрілкуватим склепінням.

Близько тисячі возів проходить щоранку крізь каффські брами — і місто або споживає привезене, або вантажить кораблі і відправляє до Стамбула, Самсуна, Амазії, Бургаса, Варни, Трапезунда, Сінопа і Александрії, а іноді і до італійських портів — Генуї, Венеції і Мессіни — разом із невільниками з Майдану Сліз.

Навколо каффських мурів кучерявляться фруктові сади, виноградники і баштани, трояндові й тютюнові плантації, ховаються в них білі хатинки вільновідпущених і пишні садиби євреїв та караїмів, яким до останнього часу дозволялося жити тільки за мурами міста. Тут спритні маклери і купці перехоплюють всіх, хто йде або їде до міста, скуповують за безцінь товари і перепродують їх потім на ринку.

Але сьогодні було не до того.

По всіх шляхах і роздоріжжях сновигали схвильовані люди — і росли, і ширилися неймовірні чутки:

— Абдул скликав до себе старшинство і наказав, щоб у кожній караїмській родині спряли за ніч по три ока[238] шовку і принесли йому завтра опівдні готове прядиво або сплатили по десять золотих гасене чи то дали молоду жінку на продаж.

— Та хіба ж це можливо — три ока?! — лунали обурені вигуки. — Та краща прядуха не впорається з ними за тиждень!

— Та й шовку не відшукаєш ніде. За мить розхапали все до останнього кокона.

— І ціни на нього потроїлися!

— Авжеж! Одним лихо, а другим — зиск!

— І тепер не купиш його ані за яку ціну.

— А хіба не можна спрясти вовну замість шовку? — питала одна з циганок, щось розраховуючи про себе.

— Благали. Відмовив, собака.

— А жінки виють. Нікого не вабить неволя.

І в іншій групі з жахом шепотіли караїмки, поводячи опуклими чорними і блискучими, як маслини, очима. — Падишах мусить випровадити до Персії десять тисяч невільниць, а на невільницьких ринках немає рабинь. — Чому ж він не відрядив Кантемир-мурзу в напад на Україну? Взяв би вдесятеро.

— Еге!.. Невільниці потрібні зараз, бо перси інакше не замиряться з нами. А на ясир довелося б чекати місяців зо три.

І невідомо звідки пішла в народі чутка, ніби рекрутів теж беруть не до війська, а в живу данину перському шахові. Чутка ширилася, обростала новими подробицями, запалювала обуренням селян, що приходили вранці до Каффи, викликала вибух розпачу серед обдурених зсиротілих родин. І йшли до Каффи батьки і жінки, брати і діди з сльозами і лементом на останнє побачення з рекрутами.