Людолови Том 1

— А що, коли його вже відправили до Стамбула? — в сотий раз питала вона Горпину. — Як ти гадаєш: він ще тут?

— Та, певно ж, тут, — заспокоювала Горпина. — Хлопчиків брали скрізь. За один день вони не могли впоратися… Сядьмо на хвилиночку, Шафіге. Зморилася я, та й дитину час годувати.

Шафіге нехотя сіла на камінь і нетерпляче дивилася, як Горпина виймає перса, важкі від молока, як жадібно припадає до них дитина і ссе, ссе. Хвилини стають вічністю. «Швидше! Швидше!» — благає вся її істота. Ох, як ця дитина довго ссе!.. Чи то в Горпини забагато молока?!

Нарешті дитина, насмокталася і почала куняти.

— Дай мені Юсуфа, Горпіне. Тобі важко нести, — благала Шафіге, переступаючи з ноги на ногу.

І, взявши дитину, кинулася далі. Щоб скоротити путь, вони йшли навпростець, крізь чагарник і балки. І за дві години замайоріла перед ними Каффа.

Тут низенькі кам'яні мури, паркани і ліси перетяли їм путь. Довелося вийти на битий шлях. І тут бурхливий потік людей, худоби, гарб і мажар, коней і ослів підхопив і помчав їх з собою. Швидше! Швидше! Ось і кладовище з невисокими надгробними каменями з жовтого вапняку або блакитного фаянсу, мережані закрутками арабських письмен.

Жінки кинулися навпростець і опинилися по той бік кладовища на карасу-базарському шляху. Тепер уже близько. Ось і біла хата серед соняшників, що дивляться на схід сонця зчорнілими обличчями в бриж ах жовтих пелюсток.

— Горпиночко, серденько! Шафіге! От не чекала, — радісно кинулася до них Олена, блимаючи веселими очима. — А я тільки що подоїла кози. Заходьте. Почастую вас сиродоєм із коржиками.

— Лихо в нас. Прийшли по пораду, — вирвалося у Шафіге. — Забрали мого Меметика.

І заплакала голосно.

— Хто забрав? Як?

Шафіге ридала. Горпина нашвидку розповіла про яничарів і про пораду Мураз-заде. Загасли, потьмарилися карі очі. Розтанула усмішка на пухких губах, а кирпатенький носик співчутливо внтягнувся.

— Ах, падлюки! Ах, шкуродери! — палко обурилася Олена; — Чула я про це на базарі, та не йняла віри.

— Забрали… Наче ягняток під ніж, — ридала Шафіге. — Аллах, аллах, нащо така мука?!

— Нащо? — палко схопилася Олена. — Щоб мурзам та беям було солодше. Щоб аги та різні хабарники сито жили. Невже, тіточко, не бачите, що скрізь, по всьому світу — одне: бідні люди сльозами вмиваються та суху скоринку гризуть, а пани з жиру скаженіють, щоб їм луснути?!

— Підв'яжи язика, жінко, бо не зносити тобі голови, — кинув Панас, підводячись з лави.

Шафіге злякано метнулась у куток, опускаючи фередже, а Олена замахала на чоловіка руками, потім кинулася до татарки. — Не лякайся, серденько. Це мій чоловік, — заспокоювала вона гостю. — Не ховайтеся. Сідайте. Відпочивайте! Це ж не жарт. Відмахати шість фарсахів від Чабан-Таша. Розкажіть Панасові, що з вами сталося. Він вам допоможе. Поснідаємо та підемо до Каффи. Без Панаса все'дно не обійдетесь.