Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Заходь, друже, — покликав голос. Не Раймерів. І майже одразу хтось усередини захихотів так, що в Джонаса по шкірі побігли сироти. «Він сміється, як мрець», — сказав Рой.

Джонас штовхнув двері й переступив через поріг. Ладан цікавив Раймера ще менше, ніж жіночі стегна й губи, проте в кімнаті курився ладан. Цей специфічний деревний запах навіяв Джонасові спогад про суд у Ґілеаді й керування державою у Великій Залі. Яскраво палахкотіли газові світильники. Важкі портьєри (пурпуровий оксамит, колір королівської влади, абсолютний фаворит Раймера) здіймалися від подиху морського вітру, що залітав у відчинені вікна. Раймера в кімнаті не було. Якщо вже на те, то в кімнаті не було нікого. Двері на балкончик були прочинені, але він був порожній.

Джонас пройшов у глиб кімнати, глянув у свічадо в рамі, вкритій сухозліткою, щоб, не повертаючи голови, пересвідчитися, що за спиною нікого нема. Та нікого не побачив. Попереду ліворуч стояв стіл, накритий на дві персони, з холодними закусками. Але в кріслах перед ним нікого не було. Втім, хтось же до нього заговорив. Судячи зі звуку, хтось із іншого боку дверей. Джонас витяг револьвера.

— Та годі тобі, — промовив голос, що запрошував його увійти, просто за лівим Джонасовим плечем. — Ми ж з тобою друзі. В одній команді граємо, ти ж знаєш.

Джонас рвучко повернувся на підборах, зненацька відчувши себе старим і неповоротким. І опинився перед чоловіком середнього зросту й міцної статури, з яскраво-блакитними очима й рожевими щоками — чи то від здоров’я, чи то від добрячої порції випитого вина. За розтуленими усміхненими губами видніли маленькі гострі зуби — авжеж, загострені не природою, а, мабуть, якимось інструментом. На чоловікові була чорна мантія, як у священика, каптур лежав на спині. Джонас зрозумів, що перша його думка, нібито чоловік лисий, була хибною. Просто волосся було обрізане так близько до черепа, що від нього лишився сам пух.

— Сховай свою пукалку, — сказав чоловік у чорному. — Кажу ж тобі, ми друзі. Друзяки ми. Зараз розділимо трапезу і багато про що поговоримо — про волів і цистерни з нафтою, і про те, чи Френк Синатра справді був кращим естрадним співаком, ніж Дер Бінгл.

— Хто? Що краще?

— Ти їх не знаєш, та й взагалі це пусте, — чоловік у чорному знову захихотів. Так, подумав Джонас, могли сміятися за загратованими вікнами будинку для божевільних.

Він повернувся і знову глянув у дзеркало. Цього разу чоловік у чорному відбився в ньому зі своєю усмішкою, широкою, як життя. О боги, невже він весь час був у кімнаті?

Так, але ти його не бачив, поки він не дозволив себе побачити. Не знаю, чи він справжній маг, але це дуже скидається на чорнокнижництво. Можливо, він придворний чаклун Фарсона.

Джонас обернувся. Чоловік у чорному досі всміхався, проте зуби перестали бути гострими, як шпичаки. Але Джонас міг заприсягтися, що вони були гострі.

— Де Раймер?

— Я відіслав його, нехай попрацює із сей Дельгадо над її катехизмами, присвяченими Святу Жнив, — сказав чоловік у чорному, а тоді приязно обійняв Джонаса за плечі й повів його до столу. — Гадаю, краще нам перемовитися наодинці.