Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
Джонас не хотів образити людину Фарсона, проте дотик тієї руки здався йому нестерпним. З якої причини, він і сам не міг збагнути, але було нестерпно. Бридко. Пересмикнувши плечима й намагаючись при цьому не здригнутися, він скинув руку геть і рушив до одного з крісел. Не дивно, що Діпейп повернувся від Скелі Вішальників такий блідий. Не дивно, хай йому чорт.
Замість образитися, чоловік у чорному знову захихотів («Так, — подумав Джонас, — він сміється як мрець, це точно»). На якусь мить Джонасові привиділося, що в кімнаті з ним Фардо, Кортів батько, чоловік, який багато років тому відправив його на захід. І Джонас знову сягнув по свій револьвер. Але то був лише чоловік у чорному, що посміхався йому гидкою посмішкою всезнайки. У блакитних очах танцювали язики полум’я, схожі на вогонь газових світильників.
— Щось цікаве побачили, сей Джонас?
— Еге ж, — сказав Джонас, сідаючи за стіл. — Їдло, — взяв шматок хліба й запхав собі до рота. Хліб прилип до сухого язика, проте Джонас рішуче заходився жувати.
— Молодчина, — його співрозмовник сів і налив вина, спершу Джонасові, потім собі. — А тепер, друже мій, розповідай про все, що сталося, відколи приїхали ті надокучливі хлопці, — все, що тобі відомо, і все, що ти собі напланував. Я подбаю, щоб ти не забув ані крихти з того, що знаєш.
— Спершу покажи сіґул.
— Звичайно. Який ти розважливий.
Чоловік у чорному сягнув у кишеню мантії й витяг квадратний шмат металу. Срібло, вирішив Джонас. Чоловік кинув його на стіл, і квадрат з торохкотінням підскочив до тарілки Джонаса.
Вигравіювано на ньому було саме те, що він сподівався побачити, — страхітливе вирячене око.
— Задоволений?
Джонас кивнув.
— Посунь його мені.
Джонас простягнув руку, але його зазвичай тверда рука не хотіла слухатися й нагадувала зараз його тремтливий нерівний голос. Побачивши, як тремтять пальці, він квапливо опустив руку на стіл.
— Я… я не хочу.
Ні. Він справді не хотів. Зненацька його опанувала впевненість у тому, що від його доторку вирізьблене срібне око повернеться… і втупиться поглядом у нього, Джонаса.
Чоловік у чорному захихотів і повів правою рукою до себе, наче запрошуючи. Срібна пряжка (Джонас вирішив, що це дуже нагадує пряжку) ковзнула поверхнею столу до господаря… і сховалася в рукаві його самотканої мантії.
— Абракадабра! Бул! Кінець! Отже, — повів далі чоловік у чорному, делікатно відпиваючи ковток вина, — якщо нудні формальності позаду…
— Ще одне, — сказав Джонас. — Тобі відоме моє ім’я. Я хотів би дізнатися твоє.
— Називай мене Волтером, — зненацька чоловік у чорному перестав посміхатися. — Старий добрий друзяка Волтер. А тепер нумо до справи, подивимося, до чого ми дійшли й куди прямуємо. Коротше кажучи, поговоримо.
Коли Катберт повернувся до барака, на землю вже спустилася ніч. Роланд із Аланом грали в карти. Вони поприбирали в бараці, привівши його майже в той самий вигляд, як і раніше (завдяки скипидару, що знайшовся в шафці в старій конторі бригадира, навіть написи на стінах зблякли й більше не впадали у вічі). Тепер хлопці захопилися грою Каса Фуерте, або «Гаряча пляма», як її ще називали в їхній частині світу. Насправді то був просто різновид «Гляньте» на двох осіб, гри в карти, популярної в барах, бараках і біля багать відтоді, як світ був молодим.
Роланд миттю підвів голову, намагаючись здогадатися, в якому настрої повернувся Берт. Зовні Роланд був так само незворушний, як завжди, навіть чотири рази виграв у Алана, але в душі вирували біль і невпевненість. Алан переказав йому слова Катберта, які той вимовив на подвір’ї. Почути таке від друга було жахливо, навіть якщо це було переказано через іншого. Втім, ще болючіше його вразили ті слова, що Берт сказав перед тим, як вийти з барака: «Ти називаєш своє недбальство любов’ю і вважаєш безвідповідальність чеснотою». Хіба про нього взагалі можна було таке сказати? Що він недбалий і безвідповідальний? Він весь час переконував себе, що це не так, що той курс, який він для них обрав, був тяжкий, але виправданий. То був єдиний спосіб дій, що мав сенс. Крики Катберта були лишень відгомоном розшарпаних нервів, а його злість від того, що їхню домівку розгромили, здавалася надмірною. Проте…
Скажи йому, що він правий з хибних причин, а отже — з усіх боків неправий.
Такого не могло бути.
Адже так?
На губах Катберта грала усмішка, на щоках був рум’янець, наче він більшу частину шляху додому проїхав галопом. Він був юний, вродливий і сповнений жаги життя. Він навіть виглядав щасливим, майже як той, колишній Катберт, спроможний годинами патякати ні про що, звертаючись до грачиного черепа, аж поки хтось не просив його замовкнути.