Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
— Еге ж, Роланде.
— Я був зарозумілий і дурний. Якби ця записка потрапила до її тітки, Сюзен могли відправити у вигнання.
— А нас — до дідька в пекло. Шляхом просування голів у зашморг, — сухо додав Катберт. — Хоча, звісно, в порівнянні з вигнанням це дрібниці.
— А як вчинимо з відьмою? — спитав Алан. Роланд криво посміхнувся і глянув на північний захід.
— Рея, — сказав він. — Баламутка з неї першокласна. А баламутів треба тримати під наглядом.
Низько опустивши голову, він побрів до барака. Катберт глянув на Алана й помітив, що в нього теж трохи заплакані очі. Берт простягнув руку. Якусь мить Алан просто дивився на неї, потім кивнув (радше собі, ніж Бертові) і потис її.
— Ти вчинив так, як мусив вчинити, — сказав Алан. — Спершу я сумнівався, але тепер уже ні.
Катберт видихнув повітря.
— І зробити це інакше я не міг. Якби я його не заскочив зненацька…
— …то на тобі не лишилося б живого місця від чорних синців.
— Повір, кольорів було б значно більше, — відказав Катберт. — Я б мінився барвами, як веселка.
— Чародійська веселка, — сказав Алан. — Кинь монетку, і кольорів стане більше.
Катберт розсміявся. Удвох із Аланом вони пішли назад до входу в барак, де Роланд знімав сідло з Бертового коня.
Катберт рвонувся було допомогти, але Алан притримав його за рукав.
— Облиш. Краще йому зараз побути на самоті.
Вони пішли досередини. Через десять хвилин Роланд, зайшовши сам, побачив, що Катберт грає його картами. І виграє.
— Берте, — покликав він.
Катберт підвів погляд.
— Завтра вранці нам з тобою треба дещо зробити. На одному пагорбі Коосу.
— Ми її вб’ємо?
Роланд глибоко замислився.
— Варто було б.
— Еге ж. Варто. Але чи вб’ємо?
— Ні, якщо не будемо змушені це зробити. — Пізніше він гірко пошкодує про це своє рішення, але розумітиме, чому вчинив саме так. Тієї осені в Меджисі він був лише хлопчиком, ненабагато старшим за Джейка Чемберза. А підліткові нелегко прийняти рішення про вбивство. — Якщо вона нас не змусить.
— Либонь, краще б вона змусила, — сказав Катберт. Говорив він, як безжальний стрілець, проте вигляд при цьому мав стурбований.
— Так. Мабуть. Але навряд чи до цього дійде, бо вона підступна, як чорт. Готуйся рано встати.
— Гаразд. Віддати тобі карти?
— Зараз, коли ти майже його розгромив? Нізащо.
Роланд пройшов повз них до свого ліжка. Там сів і втупився поглядом у свої руки, складені на колінах. Можливо, він молився, а можливо, просто перебував у глибокій задумі. Катберт дивився на нього кілька секунд, а тоді знову повернувся до своїх карт.
Наступного ранку ще ледве сонце встигло піднятися над обрієм, як Роланд із Катбертом уже виїхали. На світанку Крутояр, досі зволожений ранковою росою, наче палахкотів помаранчевим полум’ям. Повітря було морозним, і дихання хлопців та їхніх коней виривалося хмарками пари. Цей ранок вони обидва запам’ятають навіки. Вперше в житті вони виїхали з револьверами в кобурах, уперше в житті виїхали в світ як стрільці.
Катберт не зронив жодного слова. Він знав, що варто йому розтулити рота, як звідти потоком поллються звичні нісенітниці. Роланд був мовчазний від природи. Лише одного разу за всю ту поїздку вони обмінялися кількома словами.
— Я сказав, що припустився щонайменше однієї жахливої помилки, — сказав йому Роланд. — Тієї, через яку мені принесли цю записку, — він торкнувся нагрудної кишені. — Хочеш знати, що то була за помилка?
— В усякому разі не кохання до неї, — сказав Катберт. — Ти назвав його ка, і я з тобою згоден, — щойно вимовлені, слова принесли йому величезне полегшення. І він у них повірив. Тепер Катберт навіть міг би прийняти саму Сюзен — не як коханку його найкращого друга, дівчину, котру він сам зажадав з першого погляду, але як частку їхніх переплетених доль.
— Ні, — сказав Роланд. — Не кохання, а те, що я вважав, буцімто кохання може існувати окремо від усього іншого. Буцімто я міг жити двома життями: бути одним з тобою й Аланом, займатися нашою роботою, і іншим — з нею. Я думав, що кохання піднесе мене вище ка, як крила піднімають пташку над усім, що може вбити її і з’їсти. Розумієш?
— Кохання тебе засліпило, — Катберт говорив навдивовижу лагідно як для молодого чоловіка, що останні два тижні переживав пекельні муки.
— Так, — гірко відповів Роланд. — Засліпило… але тепер я прозрів. Їдьмо хутчіш, коли твоя ласка. Хочу швидше з цим покінчити.
Вони піднімалися поораною борознами від коліс дорогою для диліжансів, якою в сяйві Місяця-Цілунку йшла на Коос Сюзен (та Сюзен, яка тоді знала про життя набагато менше), наспівуючи «Безжурне кохання». В тому місці, де тракт повертав на Реїне подвір’я, хлопці зупинили коней.