Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Чудесно. Кажуть: суди по справах, а не мордесі, га? Це про мене. Еге ж, про мене. Принеси мені мій ґраф, недоумку.

— Т-так, сей! Зараз, сей! — він поставив порожню діжку біля мула й ослабив мотузку, що тримала маленьку діжку ґрафу на спині тварини. Під поглядом відьми він почувався незатишно і ледве орудував пальцями. Але нарешті діжку було відв’язано. Вона мало не вислизнула йому з рук, і на якусь кошмарну мить Шимі здалося, що вона впаде на кам’яну землю і розіб’ється. Але в останню секунду зумів її підхопити. Він відніс діжку відьмі. Глянувши на неї, збагнув, що змії в Реї на шиї вже нема, а наступної миті відчув, як щось заповзло йому на черевики. Ермот підвів на нього погляд, засичав і оголив два гострих ікла в потворній зміїній посмішці.

— Не роби різких рухів, Ермот сьогодні не в гуморі. Просто постав діжку в дверях, ось тут. Вона заважка для мене. Я останнім часом мало їла.

Шимі зігнувся в поясі (гарненько їй вклонися, сказала сей Торін, і він вклонився), кривлячись, але не наважуючись ослабити тиск на спину, поворухнувши ногами, бо на них досі лежала змія. Коли він випростався, Рея простягала йому пожовклий від старості поплямований конверт з червоною печаткою. Шимі навіть страшно було подумати, з чого її зроблено.

— Візьми це й віддай Корделії Дельгадо. Знаєш її?

— Е-еге, — вичавив із себе Шимі. — Тітонька Сюзен-сей.

— Правильно.

Та коли Шимі обережно потягнувся до конверта, вона відсмикнула його.

— Ти ж не вмієш читати, бовдуре?

— Нє. Слова й букви вилітають у мене з голови.

— Добре. Гляди мені, не показуй нікому, хто вміє, інакше однієї ночі ти знайдеш у себе під подушкою Ермота. Я далеко бачу, Шимі, тямиш? Я далеко бачу.

То був простий конверт, але він тягнув руку Шимі до землі, наче був не з паперу, а з людської шкіри. Та й якого листа Рея могла написати Корделії Дельгадо? Шимі згадав той день, коли побачив обличчя сей Дельгадо, все обплутане павутинням, і здригнувся. Те павутиння могла сплести потворна істота, що ховалася в дверях.

— Якщо загубиш, я дізнаюсь, — прошепотіла Рея. — Покажеш комусь, і я знатиму. Пам’ятай про це, сину Стенлі. Я бачу далеко.

— Я буду обережний, сей, — можливо, краще було б справді загубити конверт. Але він не загубить. Розум у Шимі був скаламучений, але не настільки, щоб він не розумів, навіщо його покликано: не привезти діжку ґрафу, а передати листа.

— Не хочеш зайти на хвильку? — прошепотіла вона і тицьнула пальцем йому в пах. — Я дам тобі трохи грибів, ти поїсиш, і я тобі здамся кралечкою.

— О, ні, я не можу, — сказав він, стискаючи штани в тому місці руками і розпливаючись в посмішці, що більше скидалася на крик, який рвався з його обличчя геть. — Та набридлива штукенція відпала ще минулого тижня.

То був один із нечисленних випадків у Реїному житті, коли вона справді здивувалася. Вона вибалушила на нього очі, а тоді зайшлася страхітливим реготом: восково-жовтими руками трималася за черево і розкачувалася від реготу уперед-назад. Здивований Ермот поповз у хатину на своєму довгому зеленому череві. Десь углибині смердючої темряви на нього засичав кіт.