Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Я йолоп, — голос Роланда тремтів, як і його руки.

— Так, це правда, — сказав Катберт. — Ти йолоп. — Він опустився перед Роландом на коліна. — Якщо ти досі хочеш мене вдарити, то бий. Бий щосили і що стане сил. Я не відбиватимуся. Я зробив усе, що міг, аби ти прокинувся і згадав про свої обов’язки. Якщо ти захочеш спати далі, най буде так. Хай там що, я все одно тебе люблю. — Берт поклав руки на плечі друга і поцілував його в щоку.

І Роланд розплакався. Частково то були сльози вдячності, проте здебільшого їх спричинили сором і збентеження. Десь у надрах свідомості якесь його темне «я» навіть ненавиділо Катберта і в майбутньому продовжувало ненавидіти — ще більше за поцілунок, ніж за несподіваний удар в щелепу, більше за прощення, ніж за те, що Катберт розкрив йому очі.

Він звівся на ноги з листом у брудній руці. Другою рукою марно силкувався стерти сльози, та лише розмазував по щоках бруд, залишаючи на них темні вологі патьоки. Він заточився, і Катберт подав йому руку, щоб допомогти втримати рівновагу, але Роланд так сердито відштовхнув його, що Катберт упав би сам, якби Алан не підхопив його за плечі.

А тоді Роланд знову повільно опустився на землю. Цього разу — перед Катбертом. Він підняв руки й опустив голову.

— Роланде, ні! — закричав Катберт.

— Так, — сказав Роланд. — Я забув лице свого батька і благаю твого прощення.

— Так, добре, заради богів, так! — голос у Катберта звучав так, наче його самого душили сльози. — Тільки… будь ласка, підведися! В мене серце розривається, коли я бачу тебе таким!

«У мене теж, — подумав Роланд. — Яке приниження. Але ж я сам винен, чи не так? Сам винен, що стою тепер тут, на цьому темному подвір’ї, що в мене розколюється голова, а в душі пекучий сором і страх. Це моя провина, я отримав те, на що заслуговую».

Вони допомогли йому підвестися, і Роланд не опирався.

— Непоганий удар лівою, Берте, — сказав він майже звичайним голосом.

— Лише тоді, коли жертва нічого не підозрює, — відповів Катберт.

— Цей лист… звідки він у тебе?

Катберт розповів, як зустрів Шимі, котрий брів, похнюпивши носа, і наче чекав, коли втрутиться ка… і ка втрутилося — в особі «Артура Гіта».

— Од відьми, — задумливо протягнув Роланд. — Але як вона дізналася? Вона ж ніколи не покидає Коосу. Так запевняла Сюзен.

— Не знаю. Та мені й байдуже. Зараз мене більше цікавить, як захистити Шимі, щоб його не спіткала кара за те, що він віддав листа мені. А ще — як зробити так, щоб та стара відьма Рея не розповіла вдруге про те, що вже намагалася розпатякати.

— Я припустився щонайменше однієї жахливої помилки, — сказав Роланд, — але любов до Сюзен я помилкою не вважаю. Змінити щось мені було понад силу. І їй також. Ви мені вірите?

— Так, — миттю озвався Алан.

І Катберт, хоч і не відразу, неохоче, проте сказав: