Звіяні вітром. Кн.1

Коли звуки наблизились, вона підхопилася з місця й гукнула Рета на ім’я. Потім у темряві ледь розрізнила його постать, коли він скочив з невеликого візка, почула, як брязнула клямка на хвіртці, і ось уже він підходив до веранди. Тепер вона добре бачила його в освіті лампи. Вирядився він так, наче зібрався на бал: добротного крою білий полотняний костюм, сірий муаровий жилет з вишивкою і плісована сорочка. Широкий бриль був збитий набакир, за поясом видніли два довгі дуельні пістолети з руків’ям із слонової кістки. Кишені сурдута віддималися явно від патронів.

Пружна хода його віддавала чимось первісно-дикунським, а свою красиву голову він тримав так, як вождь котрогось поганського племені. Нічні вибухи й пожежі, що до нестями настрашили Скарлет, на нього подіяли як збудливий напій. У його смуглявому обличчі крилася старанно приховувана від сторонніх очей люта безоглядність, що налякала б Скарлет, якби вона була трохи спостережливіша цю хвилину.

Чорні Ретові очі жваво поблискували, так ніби все довколишнє виглядало забавкою, наче громохкий гуркіт і моторошна заграва були пострахом на малих дітей. Скарлет ворухнулась йому назустріч, коли він ступив на східці,— її обличчя було бліде, а зелені очі пашіли вогнем.

— Доброго вечора,— протягло, як мав звичай, привітався він, замашистим жестом скидаючи бриля.— Гарненька у нас сьогодні погода! Ви, я чув, гадаєте податись у невеличку подорож?

— Якщо ви збираєтесь блазнювати, я не розмовлятиму з вами більш ніколи,— промовила вона тремтячим голосом.

— Тільки не кажіть мені, що ви злякалися! — Він ніби вкрай здивувався і так скривив лице в осміху, аж Скарлет ладна була спустити його сторчма зі східців.

— Атож, я злякалася! Страшно злякалася, і якби вам дав Бог хоч дрібку розуму, то й ви злякалися б. Але зараз не час на порожні балачки. Нам треба вибратися звідси.

— До ваших послуг, ясна пані. А куди саме ви маєте намір вирушити? Я прибув сюди лише з цікавості, мені кортить довідатись, куди саме ви збираєтесь простувати. Бо ви не можете виїхати ні на північ, ні на схід, ні на південь, ні на захід. Усюди янкі. Є тільки одна дорога з міста, яку вони ще не захопили, і цією дорогою відступає армія. Та й ця дорога недовго лишатиметься відкритою. Кіннота генерала Стіва Лі веде ар’єргардні бої під Раф-енд-Реді, щоб утримати дорогу, поки нею пройде вся армія. Якщо ви думаєте податись цією Макдонаговою дорогою вслід за армією, у вас там заберуть коня, і хоч ця шкапа не бозна-що, мені не так легко було її поцупити. Тож куди ви прямуєте?

Вона стояла, тремтячи й прислухаючись до його слів, але майже нічого не чула. І лише його останнє запитання дійшло до неї — вона раптом усвідомила, куди має їхати, усвідомила, що ввесь цей страшний день знала, куди їхатиме. До цього єдиного місця на світі.

— Додому,— сказала вона.