Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
Не буду розповідати тобі про всі ті інші події, які знесилили мене до краю за останній тиждень чи два. Це історії про те, що зараз коїться у світі, які на тебе тільки наганяють нудьгу. Нові війни в Африці, постійні вбивства жінок і дітей, масовий голод у сільських районах Китаю, жорсткий розгін мітингувальників у Німеччині, скандал у Європейському центробанку, скасування соціальної допомоги, зокрема й мені, і багато ще всякого такого. Для тебе все це несправжнє. Я розумію, ти годуєш спраглих оазян Біблією.
Хай там як, тобі досить знати лише те, що минулого тижня через багато всіляких причин я була дуже знервована, і, як завжди то буває, коли я знервована, Джошуа передався мій настрій. Він ховався під меблями, гасав із кімнати в кімнату, нявчав, плутався під ногами, але не давав узяти себе на руки чи погладити. Мені лише цього бракувало, і я роздратувалася до нестями. Я намагалася просто не звертати на нього уваги, забутися за якимись хатніми справами.
Я прасувала свій лікарняний халат. Прасувальна дошка стояла під незручним кутом, і проводу не вистачало, а я була занадто втомлена й заклопотана думками, щоб поставити її як слід, і прасувала так. Якоїсь миті я поставила праску на сам край, і вона впала. Я інстинктивно відстрибнула назад, моя нога тяжко наступила на щось, хруснуло так, аж мені кепсько стало, і Джошуа заверещав, їй-богу, він заверещав. А тоді втік.
Я знайшла його під ліжком, він тремтів і тяжко дихав. Його очі були широчезні від болю й жаху. Я зламала йому задню лапу. Я бачила це. В очах тваринки не було ні краплини довіри, він смикнувся, коли я заговорила. Я була ворогом. Я надягнула садові рукавиці, щоб він не подряпав чи не покусав мене, схопила його за хвіст і витягла звідти. Інакше було ніяк. Я віднесла його на кухню, поклала на стіл і наділа на нього повід. Джошуа ніби заспокоївся. Я гадала, що від шоку, а може, й від болю він нічого не зможе зробити, окрім як сидіти й тяжко дихати, тож узяла телефон, щоб зателефонувати ветеринарові. Вікно на кухні, як завжди, було відчинене. Джошуа кулею вискочив у нього.
Я шукала не одну годину. Обходила все довкола знову й знову, аж доки не стемніло, хоч в око стрель, а я так знемоглася, що вже й кроку не могла ступити. Тоді я пішла на роботу (у нічну зміну). Там було пекло. Не кажи нічого, там було справжнє пекло. О четвертій ранку на мені було дві лікарняні сорочки, тому що мій халат був увесь у лайні. Божевільний товстун жбурляв лайно зі свого ліжка, розмащував по бильцях і ревів на всю лікарню. Санітари вже пішли з роботи, залишалися тільки я, маленька Ойяма і ця новенька дівчина — мила, але її вічно немає поруч, коли треба. Мати цього лайнокида заперлася на ніч до кімнати для відвідувачів, і ніхто не міг її звідти витурити. Вона засіла там із чималим запасом пепсі та якимись недоїдками (і це зветься лікарнею?) і час від часу вистромлювала свого носа, щоб пересвідчитися, чи ми добре піклуємося про її хлопчика. «Ти сука! — горланила вона до мене. — Ти жорстока сука! Я викличу поліцію! Ти не справжня медсестра! Де справжні?» Так тривало, здавалося, цілу вічність.
Уранці я так і пішла додому у двох лікарняних сорочках, накинувши кофту поверх них. Люди, мабуть, думали, що я втекла з божевільні. Я вийшла з автобуса на дві зупинки раніше, щоб пройти через парк: ну ж бо, побачу Джошуа там. Шансів на це було мало, і я не дуже сподівалася його знайти. Утім, знайшла.
Кіт висів, прив’язаний за хвіст мотузкою, перекинутою через гілку дерева. Двоє дітисьок років дванадцяти смикали за мотузку, а Джошуа вертівся на ній і підстрибував. Очі мені заслало червоною млою. Я не знаю, що сталося далі, що я зробила з тими дітьми, у моїй пам’яті порожньо. Знаю тільки, що не вбила їх, бо, коли отямилася, їх там не було. На щиколотках пальців, під нігтями в мене була кров. Як шкода, що я не вбила їх! Авжеж, авжеж, я знаю: нужденні дітки, зіпсуті середовищем, їх треба вибачити, приголубити тощо. Чому б не взяти їх до нашої програми соціального захисту, еге ж? ЦІ СУЧІ ВИЛУПКИ ЗНУЩАЛИСЯ З НАШОГО ДЖОШУА!