Книга дивних нових речей

Пітер поїхав довкола поселення, шукаючи церкву. Він їхав і їхав. Дальнє світло фар вихоплювало тільки бліді острівці білоквіту. Урешті-решт він помітив на землі сліди від коліс, коліс його машини. Він проїхав по колу, а церкви не було. Вона зникла; її було знищено, і не лишилося навіть сліду, наче її ніколи й не було. Ці люди відкинули його, відцуралися під час одного з тих спалахів ворожнечі, яких так багато в історії місіонерства, — жорстоких розлучень, яких ніщо не віщує і які показують, що вся та близькість, котру, як тобі здавалося, ти вибудував, — лише ілюзія, церква, зведена на піску, зерно, вкинене в кам’янистий ґрунт.

Пітер зупинив машину й вимкнув двигун. Він піде пішки в поселення, розгублений і спантеличений, і спробує знайти когось знайомого. Він гукатиме Обожнювача Ісуса Номер... — ні, це безглуздо. Він гукатиме... «». Атож, він гукатиме «», він гукатиме «», він гукатиме всі імена , які тільки-но пригадає. І зрештою, хтось — Обожнювач Ісуса чи, швидше, Необожнювач — прийде, зацікавившись його криками.

Відчинивши дверцята й затинаючись, Пітер виліз із машини у вологу ніч. У поселенні не горіло жодного вогника, не було помітно ніяких ознак життя. Він рушив непевними ногами, похитнувся й ледве не вдарився плечем у стіну найближчого будинку. Він відновив рівновагу, узявшись рукою за гладенькі цеглини. Ті, як завжди, здавалися теплими й неначе живими. Живими не як тварина, а як дерево, немовби кожна цеглина була загуслим шматком деревного ґлею.

Пітер не пройшов і кількох метрів, коли його рука раптом провалилася в порожній простір. Дверний отвір. Без намистинової завіски, що дивно. Лише велика прямокутна діра у стіні. Усередині нічого не було видно, суцільна темрява. Пітер наважився зайти, знаючи, що у протилежному кінці кімнати будуть іще одні двері, які виведуть у переплетіння вуличок. Він боязко просувався крізь чорноту замкнутого простору, поволі пересуваючи ноги, маленькими кроками. Він чекав, що наштовхнеться обличчям на стіну, або його затримає рука в рукавичці, або ще якась перешкода стане на його шляху. Але він дійшов до протилежної стіни, ні з чим не зіткнувшись; кімната, схоже, була зовсім порожня. Пітер відшукав задні двері — знову ж таки, лише отвір без завіски — і вийшов у провулок між будинками.

Навіть удень усі оазянські провулки виглядали однаковісінько; Пітер ніколи не ходив ними без провідника. У пітьмі вони видавалися не вулицями, а тунелями, і він просувався вперед дуже повільно, випроставши руки, наче щойно осліплий. Може,  і не мали очей, але в них було ще щось, завдяки чому вони могли впевнено пробиратися цим лабіринтом.

Пітер прочистив горло, маючи намір змусити себе вигукнути імена чужою мовою, котру, як гадав, він досить добре вивчив. Однак тепер він усвідомив, що знань його було замало. Натомість пригадався двадцять третій псалом, який він переробив, старанно повилучавши тяжкі приголосні. Пітер чимало поту пролляв над текстом, і тепер чомусь цей псалом зринув у його пам’яті.