Книга дивних нових речей

Дорога Беа!

Я страшенно хвилююся за тебе, але чути твій «голос» — для мене величезне полегшення. Це правда, що всі ми, буває, не розуміємо один одного — лише Бог розуміє все, — але це не означає, що, засмучені й розчаровані через це, ми маємо припинити спроби порозумітися. Моя праця серед оазян знову й знову це підтверджує.

Звісно, страшенно прикро чути таке про Джеффа та нашу громаду, але наша церква — це не Джефф, і не скарбівнича, і не якась конкретна будівля. Це нещастя насправді може виявитися прихованим благословенням. Якщо ми винні комусь гроші — заплатимо, а якщо навіть не зможемо, то це тільки гроші. Значно важливіше те, що відбувається в людських душах і серцях. Те, що наші віряни хочуть будувати громаду заново, дуже підбадьорює. Зазвичай люди бояться змін, тож це дивовижний приклад відваги й позитивного мислення. Чому б нам не почати збиратися простим товариством у когось удома? Будемо як перші християни. Зручне приміщення — це розкіш, справжні ж цінності — це любов і молитва. І це просто чудово, що тобі запропонували бути пастором. Не сердься, але я думаю, що ти прекрасно впоралася б.

У змінах у лікарні, про які ти розповідаєш, немає нічого дивного, зважаючи на те, як зросла напруга в суспільстві, але вони лише підтверджують мою думку, що зараз, можливо, не час тобі працювати. Адже ти носиш під серцем наше дитя. Я сподіваюся, що носиш — у тебе ж не сталося викидня, адже ж ні? Чи не це так похитнуло твою віру в Бога? Я тривожуся до нестями. Будь ласка, розкажи мені.

Хай що б це було, воно затягнуло тебе в духовну прірву. «Неосвічене бидло», яке юрмиться у твоїй лікарні, — це все цінні душі. Богові однаково, чи в когось із нас прищі, чи погані зуби, чи немає освіти. Пригадай, будь ласка, що, коли ти вперше зустріла мене, я був алкоголіком, який лише даремно псував повітря. Дармоїдом. Якби ти поставилася до мене зі зневагою, на яку я тоді заслуговував, я ніколи не врятувався б. Я ставав би дедалі гіршим і зрештою перетворився на ще один «доказ» того, що такі, як я, не мають спасіння. І хтозна, може, котрась із тих жінок, яких ти бачиш у палаті, зазнали сімейних травм, подібних до тих, що їх зазнала ти. Тому, прошу тебе, хоч як це важко, не втрачай здатності співчувати. У твоїй лікарні Бог спроможний творити дива. Ти сама кажеш, що ці люди налякані. Глибоко в душі вони знають, що вкрай потребують чогось такого, чого медицина дати їм не може.