Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
— Привіт, — сказав Пітер гладкій жінці з татуюванням змії, вартівниці, яка перепиняла йому шлях до втечі. — Здається, ви ніколи не казали мені свого імені. Але вас зовуть Крейг, правда ж? На табличці на ваших дверях написано «Б. Крейг». Приємно вас бачити знову.
Жінка поглянула на Пітера, як на прокаженого.
— Із вами все гаразд?
— Так, просто трохи... недоспав, — відповів він, пожираючи очима машини, припарковані за її спиною.
Їх було штук шість, зокрема і та, якою Ґрейнджер возила ліки. Пітер сподівався, що зараз вона міцно спить у своєму ліжку, пускає слинку на подушку, сховавши під укривало свої гарненькі пошрамовані руки. Пітер не хотів, щоб вона почувалася винною за те, що він збирався зробити. Краще перекласти цей тягар на Крейг, якій, як і всім решта тут, буде байдуже до його смерті.
— А що означає «Б.»? Яке це ім’я?
Жінка насупилася.
— Чим я можу вам допомогти?
— Я хотів би... е-е... взяти машину.
До його язика вже було підвішено цілий потік слів, готових зірватися, щоб відкинути вбік будь-які заперечення і побороти її нехіть. «Роби що я кажу. Роби що я кажу. Тобі відразу казали, що мені потрібна буде машина; тепер сталося те, про що тебе попереджали. Тож не створюй клопоту, не опирайся, просто скажи „так“».
— На годину-дві, не більше, — додав Пітер, відчуваючи, як піт обпікає чоло. — Будь ласочка.
— Звісно, без проблем. — Жінка махнула рукою в бік чорного авто-універсала, яке скидалося Пітерові на катафалк. — Як щодо цього? Курцберг на ньому весь час їздив.
Пітер похитнувся на ногах. Перемога приходила надто легко; щось тут було не так.
— Мені підходить.
Крейґ відчинила дверцята й пустила його всередину. У замку запалювання вже був ключ. Пітер очікував, що треба буде щось підписати, показати водійські права або принаймні докласти чималих психологічних зусиль. Можливо, Бог усував перешкоди для нього. А може, тут просто все так влаштовано.
— Якщо ви недоспали, — мовила Крейґ, — може, вам не варто сідати за кермо.
Пітер озирнувся через плече. Позаду лежала Курцберґова постіль — власне кажучи, невеличкий матрац із квітчастим покривалом і такою самою подушкою.
— Скоро я висплюся, — запевнив він Крейг.
Пітер їхав у дике поле, до... до Міста Потвор. Офіційна назва вилетіла з голови. Пітервіль. Новий Сіон. Оскалуза. Будь ласка, Господи, вибави Коретту від лиха. Вияви Себе на Мальдівах.
Пітерові здавалося, ніби його мозок роздимається, а очі вилазять із орбіт. Щоб вони не вилізли, він міцно замружився. Байдуже, що він робив це за кермом. Зіткнутися було ні з чим, не було й дороги, з якої можна збитися. Основне загалом дотримуватися правильного напрямку. А Пітер, власне, не був певен, що їде правильно. Ця машина мала таку саму навігаційну систему, як і та, якою їздила Ґрейнджер, але він навіть не уявляв, як нею користуватися, які кнопки тиснути. Беа розібралася б, якби їй дали...
Пітер натиснув на газ. Ну ж бо, крихітко, покажи, на що ти здатна! Час провадити спокійне життя і час рухатися на повній швидкості.
Але чи справді він рухався? У темряві важко було сказати. Світло фар вихоплювало тільки окрему смугу місцевості без жодних дороговказів. Може, Пітер гнався на шаленій швидкості, а може, загруз, і колеса марно збивали землю, нікуди не просуваючись. Але ні: він бачив купки білоквіту, що проносилися повз, наче світловідбивні смуги на австостраді. Він рухався вперед, рухався принаймні від бази — а ось чи наближався він до поселення , Пітер був не певен.
Коли б ця машина була живою істотою, собакою чи конем, вона безпомилково нюхом відшукала б свій шлях до місця, яке Курцберґ так часто навідував раніше. Як Джошуа, коли він...
Пітер аж здригнувся від неприємного людського крику, що пролунав у машині, зовсім поряд із ним. Голос був його. І крик також. Пітер вгатив кулаками по керму і почав битися потилицею об спинку сидіння. Краще б це була цегляна стіна.
Витерши очі, він поглянув крізь вітрове скло вперед. Віддалік у тундрі щось невиразно маячіло. Якась будівля. Пітер їхав лише кілька хвилин, тож це ще не могло бути поселення. Хіба тільки якщо час не згорнувся, коли він марив, і години їзди не здалися йому секундами або якщо він не заснув за кермом. Але ні. Попереду здіймалися дві велетенські кулясті споруди: Великий Нацицьник. Пітер їхав у неправильному напрямку.
— Господи боже! — знову почув він власний голос.
Пітер забувся й не встиг сказати «Господарю милий». Треба заспокоїтися. Господь пильнує.