Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
— Вибачте, що потурбую вас знову, — промовив Пітер.
— Жодних проблем, — відказала Гейз і витерла ще одну цифру, перш ніж підвела погляд.
— Я хотів спитати про ці музичні передачі. Вони старі?
Гейз закліпала, а тоді наставила вуха, щоб прислухатися.
— Дуже старі, — сказала вона. — Ці співаки, я гадаю, вже повмирали.
— Ні, я маю на увазі оці шоу, з розповідями, поясненнями і всім решта, — їх робить хтось із АМІК чи їх давно вже було записано?
Гейз окинула оком їдальню.
— Роузен робить їх, — відказала жінка. — Зараз його тут немає. Він топограф і кресляр. Ви, може, бачили його креслення Центрифужно-енергетичної станції, які висять у залі проектування. Неймовірно точна робота. Я бува досі зупиняюся й милуюся ними, — вона стенула плечима. — Я не звертаю уваги на цю його музику.. Вона для мене просто фоновий шум. Радію, що він її так любить. Кожен повинен щось любити, я думаю, — але голос її звучав невпевнено.
Новий спалах болі пройняв Пітера: він знову згадав про листа від Беа.
— Мати, — промовив він, намагаючись опанувати себе.
— Прошу?
— Назва, яку ви запропонували для Центрифужно-аналітичної станції.
— Енергетичної, — з усмішкою виправила його Гейз. Потім згорнула книжку з крутиголовками й поклала гумку в кишеню. — Ніхто не називає її Мати. Я знаю. Усі й далі кличуть її Великий Нацицьник. Або ж ВН, — вона притулила книгу до грудей, збираючись іти. — Засмучуватися нема сенсу. Як казала моя мама, не слід сушити собі голову всякими дрібницями.
«Лихом не переймайся, на Бога здавайся». Девіз Беа. Власне кажучи, їхній спільний девіз.
— Ви сумуєте за матір’ю?
Гейз, замислившись, притиснула книжку міцніше.
— Мабуть. Вона давно померла. Вона пишалася б, що мене вибрали для цієї місії, я певна. Але в мене й на той час, коли вона померла, уже була хороша робота. Дармоїдкою я не була.
— А я колись був дармоїдом, — сказав Пітер, дивлячись їй просто в очі. — Алкоголіком. І наркоманом.
Пітер знав, що Гейз була не найкращою особою для таких відвертостей, але не міг стриматися. Він запізно зрозумів, що був не в тому стані, щоб зараз сидіти тут, із цими людьми. Він мав би лежати непритомний або бути разом із .
— Це не злочин, — мовила Гейз своїм невиразним монотонним голосом. — Я нікого не засуджую.
— Я й злочини вчиняв, — сказав Пітер. — Дрібні.
— Дехто має пройти через це, перш ніж стати на пряму дорогу. Це не означає, що вони погані люди.
— Мій батько був страшенно розчарований у мені, — правив своєї Пітер. — Він так і помер, зломлений і пригнічений.
Гейз кивнула головою.
— Буває. Коли ви трохи попрацюєте тут, то дізнаєтеся, що багато аміківців мають по-справжньому сумні історії на душі. А декотрі не мають. Жодна історія не схожа на іншу. Але це не важливо. Ми всі йдемо до однієї мети.
— І до якої?
Інженерка здійняла кулак у тріумфальному жесті, якщо тільки можна було назвати «тріумфальним» жест кулачком, який був так мляво стиснутий, приязно здійнятий і такий малопомітний серед веселої метушні, що панувала в їдальні.
— Працювати заради майбутнього.
Дорогий Пітере , — нарешті писала йому Беа, коли минула, здавалося б, вічність, яку він провів у молитві й тривозі. — Вибач, що не відповідала так довго. Мені не хочеться говорити про те, що сталося, але я все ж мушу тобі пояснити. Дякую, що написав мені. Хоч це нічого не змінює і я не думаю, що ти розумієш моє становище, але я це справді ціную.
Багато всього трапилося. Нашу громаду спіткала невдача, м’яко кажучи. Джефф зник із церковними грошима. Він злигався зі скарбівничею, і вони накивали п’ятами разом; ніхто не знає, де вони зараз. Вимели всі рахунки дочиста. Забрали навіть скриньки для пожертв. Пам’ятаєш, як ми молилися, щоб Бог настановив нас вибрати пастора замість тебе? Ну, ось і настановив. Розумій це як хочеш.
Стосовно того, що робити далі, думки розділилися. Частина вірян хотіла б уладнати негаразди і спробувати врятувати громаду. Інші ж уважають, що треба будувати нову громаду з чистого аркуша. Мені навіть запропонували стати пастором! Саме вчасно.
За два дні до цього краху я повернулася на роботу. Я гадала, що, доки Ґудмена немає, працювати буде суцільна втіха. Але лікарню наче підмінили. Почати б із того, що скрізь брудно. Брудні стіни, підлога, загиджені вбиральні. Прибиральниць немає й не буде. Я взяла швабру й заходилася мити один із санвузлів, але Мойра накинулася на мене як собака. Мовляв, ми медсестри і тут не для того, щоб драїти підлогу. «А стафілокок? А відкриті рани?» — запитала я. Вона тільки пильно подивилася, так, що я не витримала й відвела очі. І, мабуть, вона має рацію: роботи в нас і без того по саму зав’язку. У відділенні травматології справжній шарварок. Люди бігають повсюди без жодного контролю, кричать, сперечаються із санітарами, вдираються до палат зі своїми хворими батьками чи дітьми, перш ніж ми встигаємо їх розподілити.