Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
Напиши мені, щойно матимеш змогу.
Кохаю тебе
Пітер
нарешті стало до схилку, заллявши край неба золотавою карамеллю. Попереду неквапливий захід із його ледь не стомливою красою, а потім довга-предовга ніч. Пітер укинув напівзігнилі рештки оазянської їжі собі в рюкзак і вийшов із будівлі.
Він пройшов близько милі, сподіваючись, що аміківська база зникне з очей або ж, радше, що він сам зникне з очей будь-кого, хто міг помітити його відхід. Але місцевість була пласка і гола, і будівлі ніяк не зникали з поля зору, а через якийсь вибрик перспективи ще й видавалися ближчими, ніж були насправді. Розмірковуючи логічно, Пітер розумів: дуже малоймовірно, що за ним хтось стежить, але мимоволі почувався наче під постійним наглядом. Він простував далі.
Обраний ним напрямок вів на захід, у дике поле, тобто не до поселення оазян і не до Великого Нацицьника. Пітер уявляв собі, що, коли йтиме довго-довго, то врешті-решт дійде до гір, струмків або принаймні до якихось кам’янистих пагорків чи багнистих мочарів, які дадуть йому знати, що він прийшов куди-інде. Але тундра не закінчувалася. Рівна коричнева місцевість, де-не-де пожвавлена острівцями білоквіту, що світився у призахідному промінні.
Коли ж Пітер обертався, чудернацька бетонна примара аміківської бази невідступно бовваніла позаду. Утомившись, він сів на землю і чекав, доки зайде за обрій.
Як довго він чекав, Пітер не міг сказати. Може, години дві. А може, й шість. Його свідомість відділилася від тіла і злинула над ним, кудись у . Він забув, навіщо прийшов сюди. Мабуть, вирішив, що не зможе провести ніч у чотирьох стінах свого номера, і натомість захотів поспати просто неба. Рюкзак слугуватиме йому подушкою.
Коли вже майже стемніло, Пітер відчув, що він більше не один. Він примружився, видивляючись у темряву, і розгледів тьмяні обриси якоїсь невеличкої істоти метрів за п’ять від нього. Це був один із тих птахоподібних шкідників, які знищили врожай білоквіту й покусали Пітера. Лише один, без усієї своєї рідні. Він, погойдуючись, обережно дибуляв довкола Пітера широкими колами, киваючи головою. За якийсь час Пітер збагнув, що звір не киває головою, а нюшить: він зачув своїм рилом запах їжі.
Пітерові пригадалася та мить, коли з його руки бризнула кров, згадався нудотний біль в укушеній нозі. Його зсудомило від люті, що пробудила Пітера від тужливого оціпеніння. У нього промайнула думка: вбити цю капосну тварюку, розтоптати її, розчавити її маленький зубатий череп своїм підбором, не через бажання помститися, а захищаючись — принаймні так він себе переконував. Але ж ні. Істота мала жалюгідний і кумедний вигляд, вона нерішуче кружляла в темряві довкола, вразлива через свою самотність. І їжа, запах якої вона почула, була не Пітеровою плоттю.
Повільно і без різких рухів Пітер дістав із рюкзака гостинець. Тварина завмерла на місці. Він поклав пластиковий пакет на землю й відсунувся назад. Тварина підійшла й прогризла пакет, із якого потягнуло солодкавим смородом. Потім глитнула все, разом із пластиком. Цікаво, подумав Пітер, а що як через це тварина помре лютішою смертю, ніж якби він потоптав її? Може, саме це індуси й називають кармою.
Після того як тварина наїлася й пішла геть, Пітер сидів і дивився на далекі вогні бази, його «дім не вдома», як сказала Ґрейнджер. Він дивився, доки вогники не розпливлися перед його очима, і тоді уявив собі, як сонце сходить над Англією, як Беа поспішає через лікарняне парковання на зупинку. Ось Беа сідає в автобус, знаходить собі місце поміж різнорідного і розмаїтого люду: шоколадно-коричневого, жовтого, бежевого, блідо-рожевого. Вона іде в автобусі по дорозі, заповненій машинами, виходить на зупинці перед крамничкою, де по дев’яносто дев’ять пенсів продається всіляке господарське начиння, дешеві іграшки та інші дрібнички. Біля пральні завертає за ріг і йде півтори сотні метрів до двоквартирного будинку без фіранок на вікнах, які виходять на вулицю. Ось вона підіймається сходами, застеленими пошарпаним килимком темно-бордового кольору, і заходить до кімнати, де стоїть пристрій, на якому Беа, коли буде готова, надрукує «Дорогий Пітере».
Він звівся на ноги і рушив назад на базу.
Дорогий Пітере!
Ні, у мене не було викидня, і, будь такий ласкавий, не читай мені нотацій про співчуття. Ти просто не розумієш, наскільки все стало нестерпним. Тут ідеться про масштаб проблеми і наявні сили, які треба затратити для її вирішення. Якщо комусь вибухом відриває ногу, його терміново везуть в операційну, лікують те, що лишилося від ноги, підбирають протез, допомагають з фізичною реабілітацією, щось радять і все таке інше, і за рік ця людина може вже чи не марафон бігти. Коли ж вибухом відриває всі руки, ноги, статеві органи, вивертає кишки, сечовий міхур, печінку й нирки, УСЕ ЗОВСІМ ІНАКШЕ. Щоб упоратися з поганим, нам потрібна якась певна частина хорошого. І не важливо, чи це людське тіло, чи християнське старання, чи життя загалом, ми не можемо рухатися далі, коли в нас забрано майже все необхідне.