Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Іч, вражі сини, як тихо пливуть. Кишки мотають з людини, — вилаявся Танцюра, підходячи до причалу.
— Крутиться, — підморгнув один із рибалок. — Недурно Танцюрою прозвали.
— Затанцюєш! У нього три човни свіжої риби, а солі катма, — байдуже почухався другий.
Порон повільно наблизився до Базавлуку і м'яко ткнувся в приплав. Єдиний пасажир його насилу підвівся на нетверді ноги й узяв коня під вуздечку.
Він був худий, як кістяк, у лахмітті, і буйна, давно не голена борода поросла аж до очей на його-запалих засмаглих щоках.
— Справжній сірома, як у піснях співається: шапка-бирка, зверху дірка, — напівголосно переговорювалися козаки.
— Певно, харцизи пошарпали. Іч, як світить голими ребрами.
— А мо, й сам пошарпав кого та втік від погоні.
— Та й коня захопив не про своє дрантя.
— А справді! Дивіться, панове: сідло та вуздечка вся у золоті. Важнющий кінь, хоч самому гетьманові.
Корж обережно звів коня на землю і зупинився. Він увесь тремтів від хвилювання. Нарешті він серед своїх, у безпеці, на волі. Мовчки оглядався він, як мрець, що вийшов з могили, або помилуваний стратенець. Переводив очі з козака на козака і відчував, ніби в горлі стоїть якась кулька й не дає сказати слова.
— А де чумаки з сіллю? — налетів на нього Танцюра, наче Корж мусив знати про них.
— Не чекай, братику: жовніри перехопили в Гадючій Балці та й повернули назад, — відповів поронщик за Коржа.
— Та що він бреше, сучий син!
— Кия йому в горло за такі новини!
— Які жовніри? — посипалися вигуки й запитання. Але Танцюра не міг заспокоїтися.
— Звідки ти чув про жовнірів? — розштовхав він нетягу і звернувся до Коржа.
— Бачив… Їхав із ними… Підібрали мене чумаки напівмертвого… З неволі я втік, — ледве вимовив Корж.
— З неволі?
Козаки розступилися, дали йому дорогу. Хтось узяв коня, інші підхопили Коржа під пахви.
— Іди, іди, братику. Поїж, відпочинь, — говорили вони наввипередки.
— Та це ж Корж з Переяславського куреня! — ойкнув один із рибалок.
— Їй-бо, він!
А Танцюра згріб його в обійми й довго м'яв, як ведмідь, притискаючи до свого гарячого м'якого черева. — Пусти, братику. Знесилів я. Де наш батько? — стиха промовив Корж, хитаючись.
— Не сердься, братику. Зараз покажемо. І коня твого нагодуємо. Не турбуйся за нього.
І весь натовп повів Коржа положистим схилом на Січ.
В сотий раз перечитував Сагайдачний бояринову грамоту. Він знав її напам'ять, але не знав, що вдіяти. Виступ Жолкевського відібрав у нього останню надію зрушити козаків у морський похід, бо вся Січ, від старшини до голоти, кипіла бажанням порахуватися з панством. Щохвилини міг він почути литавровий бій, заклик на раду.
— Де подівся той чортів кобзар Карпо? Тепер він відшукав би Настю, — скрипів зубами Сагайдачний, ходячи з кутка в куток.
Дійшовши до покуття, він круто обернувся на підборах і побачив на порозі нетягу в дранті.
— Що треба? — незадоволено спитав він.
— Здорово був, батьку! — ступнув до нього Корж. Сагайдачний пополотнів. Мовчки схопив він Коржа за руки й тихо, затамовано спитав:
— А Настя?
Похнюпився Корж.
— Там, батьку… В неволі. Разом із Горпиною…
У Сагайдачного й руки впали. Але за мить він уже кликав Юзика, що став його беззмінним джурою, і метушився, уриваючи самого себе.
— Юзику, мчи до кухаря. Хай дасть, що залишилося від обіду, або підсмажить щось… Так де, кажеш ти, зараз Горпина?
А сам наливав чарку горілки й підносив гостеві:
— Випий, друже! Підкріпись!
Поки Корж обідав, прийшли до Сагайдачного військовий осавул Харлик Свиридович, Танцюра, Балика та ще двоє старшин. Побачивши Коржа, вони забули, чого прийшли, і сіли послухати його скорботну повість.
А Корж набив люльку, викресав огню і, пускаючи клуби диму, розповідав, як налетіли на них татари, як потрапили вони до Каффи, як продали його на галери, де й думав він закінчити свій вік.
Щільніше зсунулися старшини, щоб не пропустити жодного слова, а Юзик, як увійшов із повним жбаном холодного пива, так і прикипів до землі, не в силі вийти з хати.
— Матка боска! Свєнта панна Марія! — шепотів він з жахом. — Як тен пан Корж настраждався…
А Корж, не кваплячись, розповідав, як покалічила його щогла, як потрапив він у чабани і втік разом з Абдулкою з неволі і як кінець кінцем захопили чумацьку валку гусари.
— Слабий я був, не міг битися, — але ж не здригнулася рука: забив ротмістра, як собаку, — доказав він і замислився.