Людолови Том 1

Свиридович спалахнув, вхопився за шаблю, але один із старшин став між ним і Танцюрою.

— Стривайте, панове. Полаятися завжди встигнемо, — заспокоював він обох. — Що панів треба бити, це всім відомо. Але дивує мене, пане осавуле, ось що. Місяць тому ти ліз на стінку, вимагаючи миру з Туреччиною і татарами, а тепер співаєш щось зовсім іншої.

Свиридович тонко посміхнувся У вуса:

— Місяць тому ми чекали на вісім турецьких кораблів, вантажених різним крамом, сап'яном та зброєю. Та ще й на караван вірмен і на каффських баканів. А зараз галери прийшли і пішли знов у море з нашим вантажем. А наші ком'яги відвезли до Києва турецький вантаж і вже повернулися до Січі.

— Крім п'яти Ничипоренкових байдаків.

— Хай буде й так, але було їх усіх понад сто… Отже, кажу, стоять наші човни й марно гниють по затоках.

— Як то? А риба? — стрепенувся Танцюра. — Та в мене три байдаки влову, а солі ані порошинки. Хлопці курять ту рибу або сушать на сонці. Та це ж не діло! А, кляті жовніри!

— А яка у вас риба? — спокійно поцікавився Свиридович, ніби не дочувши останніх слів.

— Як то — «яка»? Що в воді плаває. Сула, вирезуб, короп, таранник. Всяка риба.

— Але не та, що ми її висилаємо за кордон. Вашу рибу і військо Запорозьке з'їсть на здоров'я. А вантажити частки таранником та коропом, коли можна вантажити їх сріблом та золотом, килимами та термоламою просто безглуздя. Кварцяного війська у старого чорта не більше як тисяча, ні, навіть тисячі не буде. Один курінь з ним упорається, як баба з діжею. А забули ви, панове, скільки наша голота проїла нашого в борг? Де їй узяти грошей сплатити нам за все? Чи ми їм зобов'язані давати свої човни за дурничку?

Танцюра аж рот роззявив здивовано.

— Здорово! — ляснув він себе по гладких боках. — Ось як він закрутив… Вліпив у саме око.

Але Балика не піддавався. Він не мав човнів, на яких наживалась старшина. Після наїзду Потоцького він остаточно зубожів і ненавидів панів, як найзавзятіший нетяга.

— Та що ви — крамарі чи козаки? — спалахнув він. — Де ваша совість? Ні в яку Татарщину ви мене не звабите. Не хочу вам тягати жар голіруч. Адже для вас вигода над усе — над совість, над честь. Ну, заждіть. Намнуть вам шиї за такі речі.

— Не намнуть, — посміхнувся старшина. — Чимало козаків покуштували неволі турецької — галер та каменярень.

— Та хіба ж ви про невільників дбаєте? Вам аби користь заробляти на човнах, а до невільників вам і діла нема, коли нема з цього користі.

Свиридович зрозумів, що помилився. Треба було починати з невільників, і тоді Балика не став би дибки. Ось що значить — говорити одверто, не прикрашаючи своєї думки пишними гаслами. Але треба було, хоч би там що, згладити неприємне враження.

— Ніхто й не змушує пана сотника, — удавано засміявся він. — Шкода мені нашого батька. Змарніла з суму людина. В нього наречена в неволі. А щоб ви не закидали мені, ніби я збабився, то я і висунув замість панни Насті перше, що спало на думку… Не те сказав, що думав. Проте це зайва розмова, бо не ми схвалюватимемо, що робити, а все військо Запорозьке чорною радою. Підемо не туди, де нам з вами бажається, а де громада накаже. Вона — наш голова, наш пан.