Спостерігаючи за англійцями

Та нам не лише згладжувати напругу зась, а й здобрювати атмосферу та просто лікувати «соціальну не-дужість» улюбленими жартами про все на світі; на похоронах ми ще маємо бути поважними. Мало того, що критично обмежили гумор, так ще й заповіли поводитися урочисто-серйозно, що за звичних обставин строго заборонено. Ми маємо говорити проникливі, серйозні, щиросерді слова вбитим горем родичам, або проникливо, серйозно і щиросердо відповідати на спроби втішити нас, якщо це ми зазнали важкої втрати. Та не занадто щиросердо! На час похорону діє обмежене, строго визначене послаблення звичайної заборони на полум’яність та сентиментальність. Навіть гірко опечаленим родичам та друзям не можна дати собі волю та від душі поплакати та потужити. Просто плакати можна; можна тихенько, не надривно посхлипувати і позітхати, а от натужні голосіння, цілком прийнятні, навіть очікувані в інших культурах, вважаються недоречними та негідними.

Та навіть соціально затверджені, тихенькі схлипування та сльози, які тривають надто довго, змушують нас нервувати та хвилюватись. Англія, мабуть, єдина країна, де похорон без сліз є абсолютно нормальним та прийнятним явищем. Більшість зрілих чоловіків взагалі не плачуть привселюдно на похоронах. Якщо на очі набігають сльози, вони тут же рвучко і навіть злісно змахують їх геть та намагаються «опанувати» почуття. Подруги та родички можуть зронити сльозу-другу, але якщо видушити сльозу не вдасться, то це не вважатимуть ознакою тотальної нечулості та безсердечності, — аби тільки на обличчі був вираз смутку, крізь який час від часу пробивається ледь помітний «відважний усміх».