Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
Максим відклав папери і журливо поглянув у вікно. Хіба про таку службу мріяв він, поступаючи в школу поліції. Сенсаційні розслідування, викриття, погоні – це справжня чоловіча робота. А тут, звичайнісінька рутина, за півтора року служби ніякої нормальної справи, хоча дільниця велика – мало не щодня, три села треба об’їхати.
- Парко щось сьогодні. - Старший лейтенант відчинив закіптюжену кватирку й повернувся до своїх паперів.
«На дискотеці побились двоє молодиків напідпитку » - заява від Сані місцевого диск-жокея.
Через кватирку, гуркочачи як справжній бомбовоз, влетіла здоровенна зелена муха. Вона почала самовпевнено, по-хазяйськи кружляти по кабінету, час-від-часу з розгону ударяючись у шибу, при цьому дзижчання було настільки набридливе, що ніякі, навіть залізні нерви старшого лейтенанта, не могли цього стерпіти. Онищенко декілька разів провів поглядом непрохану гостю, та врешті, йому забракло терпіння. Поліцейський схопив зі столу пару аркушів паперу й полювання розпочалося. Муха виявилася напрочуд хитра й вивертлива. Вона обдурювала старшого лейтенанта, роблячи фігури вищого пілотажу й виходячи із-під його ударів неушкодженою. Переслідування, тривало безрезультатно хвилин п’ять. Та, врешті, Максим застосував усю свою спритність і притиснув супротивницю до шиби. Ще декілька влучних ударів трубкою із паперу й повержена, оглушена муха розповзлася по склу. Поліцейський взяв недобитого супостата й викинув геть за вікно. Тільки тепер він глянув на листок, що тримав у руці. Папір був вимазаний мозком прибитої мухи.
Онищенко заходився зчищати масну пляму. Він розправив аркуш – то була заява баби Параски, яка жалілася, що молодики на Джипі переїхали її найкращу курку-несучку. Баба просила компенсувати їй збитки.
- Усе, крапка! Пора цих приїжджих поставити в рамки. Тут свої п’янички щодня спокою не дають, так ще ці нахаби з міста роз’їжджають без усяких правил по селу. А заодно й Калину відвідаю, що їх квартирує.
Старший лейтенант, по-військовому, рішуче надів поліцейську кепку, вимірявши долонею віддаль від козирка до носа, пристебнув ремінь, начепив планшетку, кобуру й попрямував до дверей.
Хата Калини Пашко, стояла на самісінькому краю села й слугувала місцевим п’яницям за корчму. Тут можна було заправитися добрим самогоном, а заїжджі, в основному «чорні археологи », ще й квартирували в «добродійки ».
Старший лейтенант Онищенко вирішив востаннє попередити Калину про нечесний бізнес, разом із тим заставити приїжджих відшкодувати збитки за переїхану курку. Ці зайди, зовсім не сподобалися дільничному, ще з першої їхньої зустрічі, (він мимохідь бачив їх біля Калининого обійстя) та Максим розумів, що поки в нього ніяких законних підстав випровадити приїжджих із села не було.
- Дозволите! - поліцейський чемно постукав у двері невисокої хати. Відчинила йому досить вродлива молодиця, з пишним бюстом.
- А, Максиме Петровичу! Дуже рада, прошу, проходьте! – широко посміхнулася молода жінка.
- Я, Калино Василівно, - трохи знітився дільничний, - прийшов запитати про ваших квартирантів. Хай сплатять компенсацію. Вони тут бабі Парасці збитків наробили.
- Ви про тих горе-залицяльників? Вони думають, якщо жінка одинока, так їм усе дозволено. Руки, бач, порозпускали, але я ще собі раду дам, можу і макогоном огріти! Немає їх, подалися ще в п’ятницю. Сіли в Джипа і гайда... Ще в мене лопату й кайло позичили. Забрали рюкзаки, погрузилися й поїхали. І з того часу ні слуху, ні духу.
- Цікаво! – Лейтенант пригладив неслухняного чуба. – Значить і вони «археологи»? Треба перевірити дозвіл у цих молодиків.
- Ой, та Бог із ними, Максиме! Проходьте я вас вареничками пригощу!
Онищенко обсмикнув уніформу, ніби стріпуючи невидиме сміття.
- Ви свої штучки, Калино Василівно, киньте! Якщо ще почую, що торгуєте самогоном, не подивлюся, що ви жінка, посаджу до буцегарні! На вас он ціла купа паперів назбиралася. - Він показав на планшетку, що висіла збоку на ремені.
- Та що ви, Максиме Петровичу, це все наклепи. То Мар’яна, сусідка, на мене анонімки строчить.
Максим не слухав торохтіння Калини, його зацікавили приїжджі «археологи».
- Кажете, тиждень як виїхали, і з того часу ніяких вам вісточок не подавали?
Лейтенант замислився. Він відчував, що в цій історії щось не гаразд.
- Може назад у місто повернулися?
- Ні, в сторону Снєжкового пагорба подалися, сама бачила. Мали на другий день повернутися. Наворочені такі, з комп’ютером, а лопати своєї й лома не мали. Досі мені не повернули. Ви б, Максиме Петровичу, у той свій протокол записали, хай би, як то ви казали, компесацію заплатили.