Примари Пустомитського болота

- Мені, правду кажучи,  не дуже це все подобається. А може це пов’язано з відьмами, а не із якими не саламандрами?

- Ти знову за своє. Давай краще прослідкуємо куди пішов той здоровило.

- А Професор? Ти ж хотів його рятувати?

- Справді. Але якщо він живий то спитає де камінець? Професор доручив нам камінець, ризикуючи життям, тому мусимо дізнатися куди пішов той велетень.

 - Тоді пішли!

 Хлопці рушили , продиралися крізь колючі кущі, обдираючи до крові руки й ноги. Сліди вели через густі зарості терну. Василько йшов попереду, час-від-часу, припадаючи до землі, щоб не втратити напрямок. Позаду брів Миколка, йому не дуже хотілося нових пригод, та залишати друга самого він не збирався.

- Дивися,  ну й кроки в цього «хлопця». Думаю, якщо ми його й зустрінемо, то так запросто, він нам камінця не віддасть.

- Ще б пак, то якого лисого, ми за ним премося?

- Треба дізнатися, куди він пішов, а тоді вирішимо що робити.

 Друзі минули узлісся й заглибилися в ліс. Сліди йшли вдалині від дороги, через хащі. Гілки шмагали смільчаків по обличчю - ліс густішав.

- Глянь, що я знайшов! - Василько зняв із гілки жмут шерсті.

- Зелена?!!

- Таких зелених звірів, раніше в наших місцях не було.

- А, мо’, це снігова людина?

- Хто його знає, та як на мене, це скоріше болотна… Поглянь, він попрямував на болото.

- Як би там не було, я хочу побачити хто може так крокувати й залишати такі сліди.

 Ліс закінчився й  хлопці вийшли прямо на знайоме, Пустомитське болото. На багні слід губився, друзям приходилося обходити численні озерця. Хлопці вже добряче замочилися, а сліди, то з’являлися, то зникали й слідопитам доводилося довго відшукувати, куди ж пішло невідоме створіння, що зазіхнуло на схований скарб.

- Знаєш, корів було легше шукати. Вони, хоч не так стрибали. Цей перескакує через озерця, ніби через звичайні калюжі.

 Судячи зі слідів створіння рухалося лісом досить незграбно, проте на болоті воно перестрибувало відкриту воду з легкістю звичайної жаби. Його розчепірені пальці легко втримували звіра на купинах, там де хлопці провалювалися по пояс. Урешті друзі повністю втратили слід. Вони стояли розгублені посеред болота, порослого кущами осоки.

- Вертаймося, Васильку, ми його, певно ж, не знайдемо! А навіть як знайдемо, ти ж сам казав, камінця нам у нього не відібрати. Може, то і є ті білі саламандри, про які говорив Професор?

- От, чортяка смалений! - вилаявся на адрес володаря слідів Василько.  - Ніби справді у болото провалився. Ось тут із купини стрибнув, а на тому боці вже ніяких слідів. Треба на тому березі глянути.

 Хлопці закачали штани й полізли у воду. Озерце було мілке й ледь сягало хлопцям колін. Навколо друзів, у досить прозорій, як для баговиння, воді, плавало декілька мальків і хмари пуголовків. Сполохані жителі метушилися  в замкненій водоймі, їх, здається, тут споконвіку ніхто не турбував.

- Куди він дівся? Ми весь берег обдивилися й ніяких слідів. Тут цьому Лохнеському чудовиську, точно, сховатися ніде? Хотів би я його побачити, саламандра, то чи не саламандра?