Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
- Тримайся! – крикнув Василько, подаючи руку. Але той не зміг дотягнутися до товариша. Тванюка тільки булькнула гнилим газом, а Миколка вже по горло, борсався в багнюці. Тоді Василько скинув штани й сорочку, зв’язав їх вузлом докупи і кинув один кінець до Миколки. Зробив він це дуже вчасно – Миколку безжально засмоктувала трясовина. Він уже ковтав багнюку, коли врешті кінчиками пальців таки дотягнувся до рятувальної мотузки. Відчайдушним ривком хлопець дістався до зв’язаної штанини і, з останніх сил, ухопився за саморобну мотузку.
- Тримайся Колю, тільки не відпускай! - Василько тягнув, з усієї своєї хлопчачої сили, намагаючись утриматися на плавучому острівці. Миколка вчепився однією рукою за зв’язані штани, а другою гріб скаламучену багнюку. Трясовина знехотя відпускала свою здобич. Болото, ніби зі злості що втратило здобич, булькнуло й випустило на поверхню порцію смердючого сірководню. Миколка поволі став виборсуватися із драговини. Товариш ухопив його за руку й із силою, потягнув до себе. Коли Миколка, крекчучи виповзав на рятівну купину, гроза вже набирала у свої чорні легені повітря, щоб дихнути шквалом на болото.
Навкруги все завмерло так, що було чути, як пірнає жаба на протилежному краю болота. Ще мить і включився жаб’ячий оркестр. І, під їхній супровід, брудні, вимащені з голови до п’ят хлопці, попленталися до покинутої машини.
А тим часом хмара видихнула на повні груди й вдарила шквалом по безмежному простору порослого багновища. Вітер був настільки сильний, що хлопці, замалим знову не опинилися у воді. Хмара сердито чхнула, десь над лісом, громом і по воді вдарили перші, перемішані з курявою, тяжкі краплі. Вітер ущух так раптово, як і налетів. Небо прорізала й влучила неподалік, здоровенна крислата блискавка. Одночасно, ніби здоровенним батогом, над болотом ляснув грім. Хлопцям, аж заклало в вухах. Вони, не роздумуючи кинулися до покинутого легковика й зачинили двері.
Гроза наростала. Вітер знову знявся несамовитий. Дощ уже не лив - а періщив по склу машини, прокочуючись хвилями над болотом. Осока й кущі, здавалося, так були нажахані грозою, що попригиналися до самої землі, рятуючись від ошаленілого шквалу. А хмара, монотонно прибивала себе до болота вогняними цвяхами. То-тут, то-там, пітьму, що наступила, майже суцільно, прорізували спалахи - стояв страшенний гуркіт. Наші мандрівники так налякалися, що тремтіли осиковим листям, притулившись один до одного.
«В грозу синку ніколи не біжи й не поспішай, ховайся тільки під низенькими кущами й обминай високі дерева, особливо, коли вони ростуть посеред поля. Бозя сердиться, коли в грозу тремтять, чи з неповаги їдять за столом. Не можна розпалювати печі, відкривати кватирку, або витріщатися у вікно. Громовиця не любить переляканих і нервових, але найбільше не любить неповаги до себе», - ці бабусині слова ніби виринули з мороку перед Васильком. Він пригадав, що бабця в грозу запалювала лампадку перед образами й молилася. Та хлопцеві не пригадувалося жодної молитви. Тремтячи всім тілом, він тільки прошептав другові:
- Відсунься подалі від вікна і завмри, тобі нас блискавка не помітить.
Миколка тільки хлипнув і забився на самий низ машини, де ще не було води, за ним поліз і Василько.
На дворі лютувала негода, вона, ніби намагаючись вирвати машину з багнюки, хитала її, стукала шквалом по вікнах, наганяла на неї з болота високу хвилю. Здавалося, наступив кінець світу й цьому не буде краю.
Враз блиснуло так, наче сонце спалахнуло в машині. Діти, навіть через зажмурені очі, помітили сяйво. Вони зіщулилися, очікуючи страшного удару грому. Василькові, здалося - усе, влучило в них. Миколка закрив вуха долонями. Та грому не було. Вуркотіло тільки десь на тому краю болота. Хлопці, із цікавості, вилізли з-під сидінь. Прямо на їхній острівець із темної хмари, петляючи між ножами блискавок, летіла яскрава вогненна куля. Враз із середини болота, від землі, а не навпаки, кресонула блискавка й ніби прошила вогненного м’яча. Той сколихнувся, описав у повітрі коло й впав недалеко від хлопців, прямісінько в озерце. Вода в якому зразу ж закипіла й випарувалася. Ще через трохи, куля стала вистигати й засвітилася тьмяно-голубим кольором, ніби прохолола криця в горні.
- Поглянь світиться ніби той камінь, що дав нам Професор, - прошепотів зачарований дійством Миколка.
- Ущипни мене, Колю, чи не сплю? - Василько, потирав очі кулаками. Хлопці вже не звертали уваги на ураган, а прикипіли до скла, їх увагу прикувала незвична літаюча куля. Голубий шар розтягнувся й став подібний на диню, чи на м’яч для регбі. На ньому засвітились й погасли вогники, потім знову спалахнули, замерехтіли й уже погасли назовсім.