Примари Пустомитського болота

- Та от, позалазили гаденята в машину. Ніде від них спокою нема. Треба було ще вчора їх потопити.

- Чекай, ти вчора їх бачив тут на болоті?

- Так, корів вони завертали. Я добре їх запам’ятав.

- Чого це вони знов приперлися, чи не знайшли бува «Каменя»? Хоча бородатий перед смертю клявся, що викинув торбину в болото.

- У цього білявого була якась торбина.

- Чудово, Зубе, твої справи не такі вже й кепські. Недоумкам завжди везе. Ці малі, точно, його знайшли. Ану діставай їх сюди!

Зуб зло рикнув і знову став трясти машину.

- Що,  дурню гадаєш то груші, і ти  витрясеш їх з «Джипа»? З ким я працюю. На, ось, розбий скло!

 Кульгавий дістав із кишені й простягнув Зубу металевий кастет. Від кількох ударів скло на дверцях потріскалося, а потім висипалося в салон. Громило, відчинив дверцята машини й витягнув звідти, ні живих, ні мертвих хлопців.

- Думали від Адмірала втекти, перехитрити. Ще на вродився той чувак, щоб мене кидонув. Камінчика мені, швиденько, - простягнув до Василька розчепірену здоровенну п’ятірню.

- Я-й-а-а! Ми не знаєм-о-о, про якого камінчика питаєте, - ледь вимовив переляканий хлопець.

- Добре, часу зараз обмаль, Ми ще поговоримо! – він зло відштовхнув Василька. - Зубе, зв’яжи цих щуренят! Та дивися знову не впусти. Шеф як притисне їм яйця, так вони все розкажуть, ще й камінця самі принесуть. Ги-ги-ги! І до справи! Треба, швидше, нам ту штуковину витягти на острів.

Зуб вхопив дітей і нашвидкуруч обмотав їх мотузкою. Він так поспішав це зробити, що прив’язав свою ногу разом із полоненими. І коли поставив хлоп’ят, щоб причепити до дерева – заплутався й упав.

- Що там знову в тебе не клеїться, дурисвіту? Треба було краще тебе пришити! Професор, хоч жадібний був, та не такий дурний.

- Адмірале, я зараз, зараз!

 Він борсався в мотузках посеред калюжі. Нарешті, бандит з пошрамованим лицем, розплутав вузли на мотузках, звільнив свою ногу й прив’язав бранців. Потім ухопив троса й потягнув через багнюку до літального апарата, що ледь миготів погаслими вогнями. Зараз він нагадував здоровенну перевернуту алюмінієву миску, з якої баба Параска кормила своїх гусей.

 Кульгавий у цей час дістав стільниковий телефон. Він  приклав до вуха слухавку й, всівшись на передньому сидінні, кудись телефонував. Помітивши, що бандитам, не до них, хлопці спробували звільнитись від пут, якими щедро обснував їх здоровило. Але хоч зв’язав їх бандит невміло, та мотузки виявились міцними й виборсатися з них було неможливо. Друзів узяв відчай. Миколка вкотре за цей день бубонів собі під ніс, чого його сюди понесло, а сам був готовий плакати. Василько напружував руки й ноги, та крім пекучого болю в кінцівках, ніякого послаблення канатів не відчував. Він не йняв віри, що немає ніякого порятунку. У голові перебирав усі можливі методи звільнення, які пам’ятав із книжок. Чогось у тих героїв усе так легко виходило, а тут ніяк ... .