Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
- Тю, дурні, качки злякалися! - першим зупинився Василько.
- Давай, хоч дрюки виламаємо! - злякано відсапувався Миколка. Серце в нього тріпотіло, як в сполоханого зайця, та відступатися все ж не хотілося. Хлопчача цікавість перемогла.
- Ходімо!
Озброївшись друзі почували себе набагато впевненіше. З кожним кроком вони наближалися до вогнища, намагаючись іти якомога тихіше. Коли минули чагарники і вийшли на болото, перед друзями відкрилася дивна картина: на косі, що входила прямо в болото, горіло багаття, а на краю багнюки, занурившись колесами в багно, стояв «Джип». Хоча від них до автівки було метрів двісті, хлопці бачили, що дверці автомобіля були відкриті навстіж. Тиша стояла така, що здалеку було чути потріскування полін в багатті.
І раптом, серед цієї цілковитої тиші, в кущах зашаруділо. Хлопці остовпіли, просто, на них ламаючи гілки хтось ішов. Лице в чоловіка було розбите, на голові запеклася крові, око заплило. І якби не борода, впізнати його було б дуже тяжко
- Тікаймо, звідси, поки не пізно, - прошепотів зблідлий Миколка, вхопивши Василька за руку. Хлопець вже хотів дати драла, та Василько його зупинив.
- Це ж професор, той що біля джерела…
Професор йшов увесь час спотикаючись, в одній руці він тримав шкіряну сумку, а другою тримався за бік. Із-під руки через майку виступала кров.
Помітивши друзів, він зупинився.
- Хлопці, ви повинні мені допомогти. Вони… вони женуться за мною… я знайшов могилу Царя … вони напали на мене… - бородань говорив уривчасто, намагаючись вхопити ротом якомога більше повітря, увесь час збиваючись, видно рана не давала йому зібратися із думками. - Ви повинні, повинні заховати цей алмаз….дуже цінний… я зумів його в них викрасти… Цей алмаз не повинен їм дістатися – це магічний камінь. Я чув, вони планують щось лихе. Але будьте обережні, нікому не показуйте, навіть батькам … у них є спільник… у них спільник, хтось із міліції …я чув як вони говорили по телефону … я думав легенда бреше…
Василько ошелешено слухав і вертів головою, то на професора, то на Миколку, в нього закрадався сумнів, чи поїхав дах у професора? Проте запитав:
- Про який камінь ви говорите?
Він тут у сумці, я зміг його забрати, поки бандити заснули, - Професор поставив сумку. - Я думав, легенда бреше, бо, там сказано, що цей «Камінь» врятує нашу землю. Я не хочу щоб він попав у погані руки. Це я винний, я знайшов ту могилу … я не повинен був…Беріть, заховайте його надійно і тільки… «білим саламандрам»…віддайте «білим саламандрам», вони відвернуть катастрофу…
- Як же ми їх знайдемо?
- Підземелля… легенда каже, що вони живуть у підземеллі. Ви повинні туди віднести «Каменя».
- Про яке підземелля ви говорите?
- Тут недалеко на острові є вхід…в сумці карта, бандити не знають про нього.
- А як же ви?
- Я втратив багато крові. Мене ви вже не врятуєте…саламандри знайдуть вас самі, тільки не віддайте каменя в руки «чорних»… - він заплющив очі й схопився за тонку осику щоб не впасти. Потім стрепенувся: - Тікайте, вони там біля машини, вони будуть його шукати й підуть моїми слідами. Я чую вони йдуть…Тікайте! Я їх відволічу.
Він повернувся й пішов спотикаючись у сторону острівка.
І дійсно десь далеко чулися чиїсь важкі кроки. В цілковитій тишині вони нагадували удари великою дошкою по воді.
- Васильку вшиваймося, - злякано заметушився Миколка.
- Зажди, заберемо торбу.
- Теж мені герой-рятівник. Бачив як його розмалювали, що хочеш собі таку мармизу? Кидаємо все як є і тікаймо!
- Ні бери «Каменя», поки сховаємо в нашу сховку, а потім вернемося з кимось щоб допомогти Професорові.
- Що ж бери, тебе не перепреш.
Василько вхопив торбину закинув її за плече і шмигнув у кущі, Миколка за ним. Не встигли вони відбігти і кількох кроків, як почули позад себе на болоті громовий голос:
- Хто? Хто вкрав «Камінь»? Повбиваю, всіх повбиваю!
Хлопці додали ходи. Позад них пролунало два постріли.
Друзі дременули так, ніби за ними гналися всі чорти з болота. Вони бігли навпростець, через кущі, чагарники, не розбираючи дороги. Біг тривав здається вічність. Серце в обох стукало так, що воно було скрізь: і у вухах, і в очах, і в роті; стугоніло і шарпалося, ніби хотіло вирватися зайцем на волю. В горлі пекло, а солона слина заважала дихати, приклеюючи язика до зубів. Вони бігли й бігли, поки не зупинилися геть знесилені. Перед ними було якесь узлісся. Де вони зараз, ніхто з них второпати не міг. Недалеко від наших втікачів, зайшовши по черево в кукурудзу, мирно похрумували зелень їхні корови. Телиці наїлися так, що, здавалося, їх напомпували. Проте корови продовжували жувати соковиті листки, ніби хотіли наїстись на багато днів наперед.