Примари Пустомитського болота

- От тобі й на, а далі куди? – Миколка, став як вкопаний. Дороги попереду не було, вона, просто, обірвалася посеред болота.

-     Ще й хмарища суне. Вертаймо  назад!  Сховатися тут ніде - промокнемо до нитки. – Вони оглянулися назад – позаду теж не було шляху, тільки вода і баговиння.

  Друзі стояли розгублені; на декілька миль попереду, майже до обрію, було болото поросле осокою й очеретом. По цьому безмежному полі, там-сям розсипалися острівки вкриті низьким чагарником і верболозом, а все інше виблискувало на сонці зеленим дзеркалом болотної води. А там, у далині, здається, біля самого краю землі, підпирав небокрай сизо-голубий контур далекого лісу. У задушливому, спареному повітрі, висів запах затхлої води. Разом із тим, у цьому краєвиді відчувалася, якась незрозуміла краса, помітна тільки оку, що бачить красиве, в здавалось би звичайному, буденному, біля чого інші проходять тисячу разів, не помічаючи нічого особливого: у безмежжі поліського болота, широчині степу, чи пагорбах поділля. Наші друзі були з тих, особливих; що бачать красу, навіть у сухій травинці, яка оповита павутиною, чи в зів’ялому, зашерхлому листочку вкритому росою - тому вони, мимоволі, замилувалися величним краєвидом. 

 Вся природа притихла й ніби загіпнотизована спостерігала за ростом темної хмари, яка, скрегочучи блискавицями, помалу підбиралася до сонця. Розглядаючи навколо себе цей магічний краєвид, Василько раптом стусонув друга.

- Поглянь, Миколко, це ж той острівок, де ми бачили вогнище! Ми на Пустомитському болоті, тільки з іншого боку. Я вже починаю орієнтуватися.

- Так і є! А он - « Джип », ледь видніється з води. Далеченько від дороги.

- І, справді, « Джип », а то я вже вагався, чи не наснилося це мені вчора. А в тих кущах ми вчора бачили Професора.

- Гайда до машини, може, дощ пересидимо, та й звідти я вже знайду дорогу.

- А той, зі шрамом?  А той, що стріляв? Ти не боїшся?

- Думаєш вони ще там? Чому ж машину не витягли? Мабуть по трактора пішли в село? Ми дощ пересидимо і гайда додому. Може ще й Професору допоможемо, хоч ліки передамо.

- Мені чогось не дуже туди хочеться.

- А що, краще тут стовбичити серед бруківки і ждати поки змиє дощем в озеро? Та  якби той харцизник там залишився, він би випхав машину, чи двері позачиняв. А то, як ми її вчора бачили, так і стоїть розхристана, з відчиненими дверцятами.

- Тоді йдемо, але мені все ж боязко якось.

- Перестань, ходімо! - Хлопці побрели по купинах до острівка. 

 Сонце вже заховала хмара, і гладдю болотного озера пробігли перші пориви вітру. Вони були ще зовсім слабкі, але вже відчувалася прихована сила – гроза розкривала свої темні крила.

 Коли до острова залишалося кільканадцять метрів, Миколка послизнувся й впав із купини, що гойдалася на воді поплавком. Василько не оглядався й стрибав далі по хитких острівках. Як раптом  до нього донісся крик:

- Васильку-у-у, тону-у-у!

Хлопець, від несподіванки, мало сам не зірвався в трясину. Обережно балансуючи по живих острівцях осоки він підбіг до Миколки, який марно намагався вхопитися за куща.