Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
Скільки часу минуло відтоді? Два роки? Рік? Чувак, якого я мав експедирувати, звався Густаво, і я подався по нього на світанку. Він мешкав сам у вбогій дерев’яній халупі, затиснутій з усіх боків багатоквартирними будинками Гумансбюе. Вночі випав сніг, але він мав розтанути впродовж дня — пам’ятаю, я подумав, що мої сліди на цьому снігу не збережуться.
Я подзвонив у двері; коли він відчинив, я наставив пістолет йому до лоба. Він позадкував, і я рушив за ним. Я зачинив за собою двері. У домі тхнуло димом і смажениною. Рибалка розповів мені, що Густаво — один із його постійних вуличних торговців і, як з’ясувалося, регулярно краде гроші та крам. Мені належало просто застрелити його. І якби я одразу зробив це — там і тоді, — все склалось би геть інакше. Але я припустився двох помилок: подивився йому в обличчя і дозволив йому забалакати.
— Ти застрелиш мене?
— Так, — відповів я замість того, щоб стрельнути.
Він мав карі очі цуценяти і рідкуваті вуса, що сумно звисали по обидва боки від рота.
— Скільки Рибалка тобі платить?
— Достатньо.
Я натиснув на спусковий гачок і напружився. Одне з його очних яблук сіпнулося. Він позіхнув. Я чув, коли собаки позіхають, це означає, що вони знервовані. Спусковий гачок не спрацював. Ні, дарма, то мій палець не спрацював. Холера! У передпокої позаду нього я побачив полицю, на якій лежали рукавиці та синя вовняна шапка.
— Надінь шапку на голову, — сказав я.
— Що?
— Вовняну шапку. І натягни її на обличчя. Хутко! Інакше...
Він зробив, як я наказав. Тепер переді мною була голова синьої ляльки, позбавлена будь-яких рис. Вигляд у нього залишався жалюгідним, з отим його черевцем під футболкою «Esso» та безвольно звішеними руками. Але я думав, що здатен зробити свою справу. Достатньо було не бачити його обличчя. Я націлив пістолет на синю шапку.
— Ми можемо поділити гроші.
Я бачив, як рухається його рот під синьою вовною.
І я вистрілив. Я був упевнений, що вистрілив. Одначе це не могло бути правдою, бо я й далі чув його патякання:
— Якщо ти мене відпустиш, то отримаєш половину грошей і амфетамінів. Дев’яносто тисяч самою лише готівкою. А Рибалка ніколи не дізнається, бо я зникну назавжди. Виїду за кордон і поміняю ідентичність. Присягаюся тобі.
Людський мозок — дивна і дивовижна штука. Поки одна частина мого мозку усвідомлювала все безглуздя цієї згубної ідеї, інша частина мозку ретельно обмірковувала план. Дев’яносто тисяч. Плюс тридцять тисяч гонорару. І не розстрілювати людини.
— Якщо ти коли-небудь знову вигулькнеш, мені кінець, — сказав я.
— Нам обом тоді кінець, — уточнив він. — Я віддам тобі пояс-гаманець на додачу.
Холера.
— Рибалка захоче побачити твій труп.
— Скажи, що змушений був позбутися тіла.
— З якого дива я мусив би?
Мовчання з-під шапки. Упродовж двох секунд.
— Бо тіло містило докази, що вказували на тебе. Ти сподівався прострелити мені голову навиліт, а куля залишилася в черепі. Це узгоджується з калібром твоєї пукавки. Куля застрягла у мене в голові, і ця куля вказує на тебе, оскільки ти вже засвітив свою пукавку в іншій справі. Через це ти змушений був затягти моє тіло у машину і скинути його у Бунне-фйорд.
— Я не маю машини.
— Значить, ти забрав мою машину. Ми можемо покинути її в районі Бунне-фйорду. Ти маєш водійські права?
Я кивнув. Тоді второпав, що він не може побачити мого кивка. І усвідомив, яка це взагалі недоречна ідея. Тому я знову націлив пістолет. Запізно: він уже скинув шапочку і усміхався мені. Надія в очах. Золотий зуб у роті.
Якби той розум спереду, що тепер іззаду, можна б тоді було застрелити Густаво в підвалі, після того як він дав мені гроші й наркотики, що зберігались у нього у вугільному ящику. Я міг би просто вимкнути світло і вистрелити йому у потилицю. Тоді Рибалка мав би його труп, а я — не половину, а всі гроші, і не мусив би перейматися тим, що Густаво може десь недоречно показатися. Такий простий розрахунок здатен виконати нормальний мозок. І мій мозок його здійснив. Проблема полягала в тому, що для мене важила більше можливість не прострелювати нічиєї голови. І я знав, що йому знадобиться та половина грошей, щоб утекти і переховуватися. У підсумку я виявляюсь просто жалюгідним слабаком, який сповна заслуговує на те лайно, в яке доля мене вкинула.