Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
— Що то за табір?
— Просто табір.
— А що ви там робите?
— Ми, діти, бавимося. Тобто коли немає зібрань чи проповідей. Але тепер Роґер запитає Рістьїнне, чи хоче вона бути його дівчиною. А тоді вони, можливо, цілуватимуться.
— То цілуватись не гріх?
Кнут схилив голову набік. Примружив одне око.
— Не знаю. Коли вона їхала, я сказав їй, що я її кохаю.
— Отак просто сказав, що кохаєш?
— Так.
Він нахилився вперед і, втупившись удалечінь, промовив хрипкуватим голосом:
— Рістьїнне, я кохаю тебе.
Потім знову подивився на мене.
— Я зле вчинив?
Я усміхнувся.
— Насправді ні. А вона тобі що на це?
— «Он як...»
— Вона сказала: «Он як...»?
— Так. Ульфе, що це означає?
— Та бач... хтозна... Дуже ймовірно, що її збентежило твоє звіряння. «Кохання» — це аж надто сильне слово. Можливо також, вона мала на увазі, що має обміркувати це.
— Як гадаєш, я маю шанс?
— Безперечно.
— Навіть попри мій шрам?
— Який шрам?
Він відліпив краєчок пластиру на лобі. На блідій шкірі під наліпкою виднілися виразні сліди швів.
— Звідки це в тебе?
— Впав зі сходів.
— Скажеш їй, що бився з оленем, захищав свою територію. І, звісно, ти взяв гору.
— Чи ти дурний? Вона в таке не повірить!
— Ні, бо це лише дотеп. Дівчата люблять хлопців, які вміють жартувати.
Він закусив верхню губу.
— Ульфе, ти не вигадуєш?
— Гаразд, слухай. Якщо тобі не пощастить із цією конкретною Рістьїнне цього конкретного літа, будуть також інші Рістьїнне, буде ще не одне літо. Буде у тебе ще багато дівчат.
— З чого ти взяв?
— З чого?
Я подивився на нього з висоти свого зросту. Чи не замалий він для свого віку? В будь-якому разі він був показним, як на свої габарити. Нехай руде волосся і ластовиння — не найбільш жадане поєднання для успіху в жінок, але мода на такий імідж іде і знову повертається.
— З того, що, як на мене, ти відповідь Фіннмарка Мікові Джаґґеру.
— Га?
— Джеймсу Бонду.
Він здивовано витріщився на мене.
— ...Пол Маккартні? — спробував я. Ніякої реакції. — «Бітлз». She loves you, yeah, yeah, yeah...
— Ульфе, ти не мастак співати.
— Твоя правда.
Я відчинив дверцята пічки, скупав у попелі вологу ганчірку, а тоді став протирати отриманим засобом лискучі ділянки на дамасковому металі гвинтівки.
— То чому ти не в літньому таборі?
— Тато рибалить сайду, ми маємо дочекатись його.
Щось тут було негаразд, чомусь у нього сіпнувся куточок рота. Я вирішив не розпитувати далі. Я оглянув люфу гвинтівки. Тепер можна було сподіватися, що сонце не гратиме на ній і не викаже мене, коли я наводитиму на них зброю, за їх наближення.
— Ходімо лишень надвір, — запропонував я.
Вітер порозганяв мошву й комарів, і ми всілися на сонечку. Олень, помітивши нас, віддалився на безпечнішу відстань. Кнут витяг свій ніж і почав обстругувати ним паличку.
— Ульфе?
— Тобі немає потреби називати моє ім’я щоразу, коли ти хочеш запитати що-небудь.
— Гаразд. Але, Ульфе...
— Що?
— Ти нап’єшся п’яний, коли я піду?
— Ні, — збрехав я.
— Це добре.
— Ти непокоїшся про мене?
— Я просто подумав: прикро буде, якщо тобі, зрештою, випаде...
— ...горіти у пеклі?
Він засміявся. Потім підніс обстругану паличку вгору і почав насвистувати крізь зуби.
— Ульфе?
— Що? — втомлено зітхнув я.
— Ти пограбував банк?
— З якого дива тобі таке спало на думку?
— У тебе з собою така купа грошей...
Я витяг свої цигарки. Покрутив пачку в руках.
— Коли подорожуєш, не знаєш, скільки знадобиться грошей. А чекової книжки у мене немає.
— А пістолет у кишені твого піджака?
Я уважно подивився на нього, намагаючись закурити сигарету, але вітер загасив сірника. Отже хлопчисько обшукав мій піджак, перш ніж розбудити мене тоді, в церкві.
— Коли не маєш чекової книжки і тягаєш за собою купу готівки, мусиш дбати про свою безпеку.
— Ульфе?
— Що?
— Ти не дуже добре подбав про свою безпеку, коли заснув на вівтарі.
Я засміявся.
— Що буде з цієї палички?
— Румпель, — відказав він і знову взявся до стругання.
Коли хлопчик пішов, стало набагато спокійніше. Поза сумнівом. Але я не заперечував би, якби він залишився трохи більше часу. Бо, мушу визнати, він певною мірою розважив мене.
Я сидів і куняв. Ледь-ледь розклепивши повіки, я бачив, як олень знову наблизився до хатини. Напевне, він потроху звикав до мене. Він видавався до біса самотнім. Я подумав би, що о цій порі року північні олені мають бути гарно вгодовані, але цей був худим. Охлялий, сірий, з безглуздо-могутніми рогами, які свого часу, ймовірно, робили його популярним серед самиць, але тепер, схоже, тільки заважали йому. Олень був так близько, що я чув, як він жує. Він підніс голову і подивився на мене. Принаймні у мій бік. Північні олені мають кепський зір. Вони радше покладаються на нюх. Він відчував мій запах. Я знову заплющив очі.