Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
Свята спробувала розворушити його.
Той тихо застогнав. Відповідати свідоміше на подразнення з навколишнього світу молодик вочевидь не збирався. А й справді, нащо розплющувати очі, коли одразу побачиш спекотну брудну реальність? Краще втекти в сон…
Свята піднялася на ноги й зітхнула. А потім легенько стукнула чорнявого палисвіта невисоким підбором по лобі.
На диво, він одразу ж відкрив очі і зойкнув.
— Ти цей… чого? — спитав він, ледь ворушачи язиком.
— О, то ми навіть розмовляємо?! — насмішкувато порснула Свята. — А я думала, ти тільки дровиною лежати можеш посеред вулиці.
— Що? — ледь промимрив шибайголова і обома руками схопився за голову.
Здається, чоловіку було кепсько.
— Що ти пив? — вирішила розібратися Свята, але той не відповів. Він силкувався піднятися, та лише з третьої спроби у нього вийшло обпертися на лікті.
Свята мовчки спостерігала за рухами чорнявого і думала: це доля! Це точно вона, ця безглузда падлючка! Це доля вляглася тут коло входу до нічного клубу, аби Свята перечепилася за неї, інакше й бути не могло!
Спочатку таке дивне знайомство у потязі… Тепер зустріч тут… Якщо кішка з видіння не помилилась і це саме той, хто мусив зустрітись Святі… Якщо це тільки він…
Шибайголова закрив обличчя рукою і відкинувся на спину. Він почав знову втрачати свідомість: у сильному тілі все ще грав свою токсичну колискову не тільки алкоголь, а, напевно, ще якась бридотина.
Швидкими рухами дівчина знов потрусила свого знайомого, та він все ще був не зовсім при собі.
— Воїни… Вони тут тримали рабів. А я вбивав їх… Я багато вбивав… — промимрив чоловік і раптом затих.
Свята не витримала і сплеснула руками. Ну як можна до такого себе доводити?
Вона спробувала підняти чоловіка на ноги, та той, мов мішок із овочами, знов гепнувся на асфальтовану дорогу.
— Скільки можна валятися і корчитись?! — прошепотіла дівчина і знову, вже міцніше, підхопила чоловіка за руки. — Це хіба хтось тебе нагодував і напоїв усіляким непотребом, що ти тепер як шматок лайна нездужаєш на дорозі?! Хіба хтось? Ні ж бо — ти сам! Ану вставай! Опудало нечесане! Вставай кажу!
Свята і далі вела свій монолог і намагалася зрозуміти — якого ж біса вона все це робить? Звісно, допомогти бабці перейти дорогу, впевнити прищавого хлопця в тому, що він чудова людина, пособити подружці у скрутному становищі і дати місце у своїй квартирі — все це Свята робила не раз і вважала за примхи дурної голови, що не може жити без альтруїзму. Але тепер… Навіщо їй цей тип? Невже лише через якесь чергове видіння?
— От знаєш… Я весь час комусь помагаю, — пожалілася Свята, вкладаючи одну руку чоловіка собі на спину, аби легше було волокти його до таксі, що мало прибути з хвилини на хвилину. — А як мені потрібна допомога — то ні, Святочко, а що ж на це пан Ларс скаже? Гроші тобі віддати? Не можу, вибачай. Пан Ларс голову відірве… Як от цей Антон із клубу… Тільки попросила у нього віддати борг — бо ж гроші потрібні — то він одразу ж і Ларса згадав…
— Шо? — дурнувато перепитав чорнявий, впевнивши дівчину в тому, що не зрозумів ані слова з її монологу. Проте він нарешті зробив перший крок. Це в нього вийшло досить-таки непогано, тому Свята вирішила, що зможе довести його до таксі, яке вона викликала кількома хвилинами раніше, без проблем. А потім Свята підвезе цього великого та, на жаль, безпорадного здорованя за адресою, яку він, можливо, зможе назвати. Мусив же шибайголова десь зупинитися?
— Що… що ти казала? — трохи загальмовано повторив чорнявий.
— Та нічого, розслабся, — відповіла Свята. — Нерви в мене слабенькі… а все через дуреп усіляких. От була в нас сьогодні у клубі така товста падлюка — в червоному оксамиті. Усі нерви мені попсувала… Ще й зараз, напевно, сидить за столиком коло подіуму. Я б їй усі патли повисмикувала… А ближче до ранку знов сюди доведеться повертатись — і ця товстозада курва, мабуть, ще буде тут стирчати… Ой, життя моє важке…
— Вона тебе образила? — на подив адекватним голосом перепитав чоловік.
Свята хотіла вже махнути рукою і поволокти свого співрозмовника до зупинки міського транспорту, на якій можна було посидіти на лавці, та ураз вага, яку вона поклала собі на плечі разом із його міцною рукою, стала меншою — шибайголова все ще невпевнено і трохи похитуючись самостійно став на ноги.
— То… то хто тебе… образив? — знов перепитав він, жуючи останні склади слів.
— Ну, тая… ця… тітка. У червоному… — невпевнено знизала плечима Свята.