Гімназист і Чорна Рука

— Не знаю.

— А коли й де це сталося, теж не знаєш?

— У класі.

— Точно? Добре подумай.

— Та я й без тебе увесь час про це думаю!

Отже, зробив подумки висновок Юрко, коло підозрюваних не змінилося. Брати на замітку доведеться всіх, хто вчиться з ними в одному класі.

Або...

Майнула якась дуже вчасна й потрібна думка, та не встиг Юрко її зачепити — вилетіла, бо Гліб збив, повівши своє:

— Не розумію, чому саме мені підкинули? Хіба я збирався стукати Блосі чи Андронакі? Гарно ж ви всі про мене думаєте!

— Ну, знаєш! — розвів Юрко руками. — То вже ти сам так себе поставив. Приводи такі давав. Стеж іноді за собою.

— А ти, Турянице, мене не виховуй! — огризнувся Гліб. — Розумників кругом багацько розвелося! Не хочу більше про це говорити! Жарти в тебе такі? Погані жарти!

— Та ясно, що недобрі, — мовив Юрко, куснув нижню губу, пошкріб потилицю. — Ти... Стороженко... той... Ну, не той... Вибач, словом. На!

Юрко простяг йому руку долонею догори. Трохи повагавшись, Гліб потиснув її.

— Для чого ти так? — поцікавився, вже заспокоївшись.

— Є одна задумка.

— Граєшся?

— Це не іграшки. Даруй, але більше нічого сказати не можу. Не моя таємниця, не маю права.

— І слава Богу, що не знатиму чужих таємниць! — буркнув той. — Менше знаєш, кажуть, міцніше спиш.

Ось тепер Юрко зловив потрібну думку. Стороженко сам збив з неї, і сам на неї знову наштовхнув.

— Правильно кажуть, — погодився. — І знаєш, Глібе... Йди собі з миром. Так теж кажуть. І про це наше непорозуміння не кажи нікому. Заодно побачимо, чи ти справді вмієш тримати язика за зубами.

— Дуже треба, — надувся Стороженко.

Проте ані злості, ані великої образи він уже не випромінював. Напинався задля порядку, аби його слово таки лишилося останнім. Більше говорити обом гімназистам не було про що, і Гліб посунув крізь кущі назад. Юрко ще постояв, дослухаючись до криків зі спортзалу. Нарешті, зібравши думки докупи й оформивши їх у нові здогади, вже певніші, гімназист і собі подався на вихід.

Удома, як і збирався, поговорив з татом. Інженер Туряниця здивувався, чому раптом сина зацікавило саме це. Придумане Юрком на ходу пояснення його цілком задовольнило. Тож інженер озброївся для наочності товстою книгою зі своєї бібліотеки й провів гімназистові дещо задовгий, але місткий історичний екскурс. Подякувавши, Юрко перевів розмову на іншу тему, бо читав — так краще заплутувати. Нічого лихого не замислив, проте вирішив цього разу відволікти батька, переключити його увагу на щось нове й на цьому лишити.

А потім час знову потягся дуже повільно, аж доки настала умовлена година і Юрко зібрався гуляти з Джентльменом.

Назар Шпиг чекав цього разу не в дворі. Прогулювався по вулиці, зовнішності не міняв, та все одно здивував: теж тримав на повідку собаку. І хоч було темно, гімназист тут же впізнав цю таксу, до якої радо, як до старої знайомої, кинувся бульдог.

— Вчора в парку! — вигукнув Юрко замість привітання. — Товстий! З вусами й люлькою! То були ви!

— Не такий уже й товстий, — мовив Шпиг. - Я взагалі не надто вдоволений тим своїм виглядом. Чортзна-що, а не маскування. Якби ти придивився уважніше, то помітив би: я був не однаково товстий з різних боків. Колись краще вдавалося.

— І наче вищий, чи ні?

— Отут вгадав. Є таке спеціальне взуття, один тип з Куренівки насобачився робити.

— Ви там, у парку, за мною стежили?

— Теж мені, пуп Землі. Без тебе роботи до чорта, — відставний поліцейський смикнув себе за вус. — Навпаки, Івановичу, ти мене вчора трохи налякав. Думав, упізнаєш, заговориш, і все моє маскування котові під хвіст.

— Такса ваша?

— Позичив для такої справи па кілька днів. Жаль віддавати, бо прив’язався. Тому й мушу.

— Що значить — жаль, але мушу?

— Не в жалю справа, — пояснив Шпиг тоном наставника. — Мені з моєю роботою ні до чого й ні до кого прив’язуватися не можна. Слабких місць у нашого брата не повинно бути. Бо хтось раптом візьме й за те місце боляче придушить.

Тоді, Івановичу, на всій моїй праці можна ставити хрест.

— Виходить, у вас зовсім немає друзів? А дружина, діти?

— Забагато запитань, — відрізав Назар Захарович, даючи зрозуміти, що ця тема небажана й закрита, хоч Юрко вважав: детектив сам її порушив. — Краще звітуй, що вдалося зробити тобі.

Чоловік і хлопчик рушили освітленою вулицею вниз у бік вокзалу. їхні собаки бігли поруч, теж, вочевидь, були зайняті незрозумілими перехожим собачими розмовами. Юрко розказав Шпигові все докладно, окремі деталі повторюючи кілька разів, і потім зупинився на нових здогадах. Відставний міліціонер не перебивав, слухав уважно, кивав, гмикав, сіпнув край вуса кілька разів, а коли Юрко замовк, підсумував:

— Нам би з тобою, Івановичу, якийсь постійний зв’язок налагодити. Бо бачу, без мене не обійдеться. А я, сам розумієш, особа дуже зацікавлена. Тож маю бути поруч, щойно виникне критична ситуація, щоб не сталося якоїсь чортівні.

— Шерлок Холмс телеграми давав, — бовкнув Юрко. — Я можу дзвонити, есемески писати. Можемо по Інтернету, електронна пошта...

— Та ну тебе з твоїм Холмсом! — буркнув Шпиг роздратовано. — А розмови наші легко можуть підслухати. Сам знаєш, яка публіка проти нас грає. Листи так само читатимуть, пошту зламують, то давно відомо.