Гімназист і Чорна Рука

Сам прискорює події. Сам лізе. Ну, давай, чорнорукий, пограємось.

Того дня після уроків Юрко не відразу пішов додому. Спершу перевірив, як детективи в книжках, чи, бува, не стежить хто за ним. Вийшов не там, де хотів — перейшов у метро на «Театральну» станцію, вийшов далі, ніж треба. Переконавшись, Що до нього нема нікому спеціального діла, подався нагору, повз Оперний театр на Ярославів Вал. Знайшовши потрібний бар відразу, знову роззирнувся довкола, не побачив небезпеки, спустився у напівпідвал.

Потягнув на себе двері.

Ковзнув усередину.

Знову фортуна підморгнула Юркові: всередині біля стійки нікого не було, по той бік нудьгував бармен. І саме цей чоловік був йому потрібен, бо таких вух у Києві справді треба було ще пошукати. Вони не просто були широкі, а стирчали з обох боків довгастої голови, наче хтось виліпив з глини два шматки і жартома присобачив свої вироби. Ще й вушні раковини загорталися, наче квіткові бутони перед заходом сонця. А на додачу трохи підіймалися догори, мовби їхнього власника колись приторочили великими дерев’яними защіпками за вуха до мотузки.

Правду казав пап Шпиг — прикмета справді особлива.

— Тобі чого, синку? — голос у бармена виявився хрипуватим, його ще називають прокуреним. — Ми не продаємо алкоголь підліткам. Чи тобі вже двадцять один і ти просто зростом не вийшов?

— Виріс таким, як треба! — образився Юрко. — Я до вас.

— До мене? — вухань для певності тицьнув себе в груди.

— Ви — Савка?

Бармен обсмикнув краї камізельки.

- Андрій Савченко! Гляди мені, моду взяли - Савка, Савка...

- Пан Шпиг просив записку для нього лишити у вас, — пояснив Юрко, й додав квапливо: — Назар Захарович.

Тепер настала Савчина черга сторожко озиратися, хоч у маленькому приміщенні нікого й не було.

— Чого кричиш? — буркнув він. — Тихіше говори. Кого тільки цей Шпиг до мене не присилав. Не повіриш, колись наш тутешній дільничий заходить. Я вже думаю — що в мене не так? Наливаю йому про всяк випадок, а він мені — послання, мовляв, для пана Шпига.

Бармен легенько ляснув долонею по гладенькій поверхні прилавку.

— Давай.

Юрко написав записку ще раніше, тож просто поклав, куди сказали. Не заліпив, не було чим, і чомусь не подумав, що Савка читатиме чужу кореспонденцію. Відставний міліціонер йому довіряє, і, бач, не лише відставний. Вухатий бармен без жодного зацікавлення змів складений папірець у кишеню і вперся об край прилавка двома руками.

— Ще щось маєте, юначе?

Юрко махнув головою.

— У такому разі — заходьте ще, не соромтесь. Коли в людини, яка говорить до тебе, такі видатні вуха, важко зрозуміти, жартує чоловік чи говорить серйозно. Тож Юрко МОВЧКИ кивнув і поквапився геть, аби й справді не застукав його тут хтось небажаний.

Спав гімназист знову погано. А вранці, виходячи з дому, зрозумів — почалося. Бо двірник, який з ним раніше лиш скупо вітався, цього разу гукнув, підкликав до себе, мовчки витяг щось із кишені фартуха.

Тицьнув у руки.

Після чого повернувся спиною, заходившись зі ще більшою старанністю працювати мітлою.

Юрко розгорнув отриману записку, пробіг очима Шпигову відповідь. Потім, не довго думаючи, запхав паперовий клаптик у рот. Так робили герої прочитаних ним пригод. Це надійніше, ніж просто розірвати, адже шматки можна склеїти. А з попелу теж поновлюється зміст, скільки разів пан Холмс це доводив.

Отже, все за планом, тенета розставлені.

Після уроків Юрко відразу поквапився додому, бо мав час перед призначеною зустріччю, а тинятися без діла не хотілося. До того ж вирішив зробити дещо, не передбачене наперед продуманим планом. А саме: взяти з собою бульдога.

Вони ж бо й зустрілися на тому місці. Там почалася їхня дружба. Ось нехай історія й завершиться на очах Джентльмена.

Аби ж знав Юрко Туряниця, коли й за яких обставин повернеться сьогодні додому...

Та гімназист про це не думав. Крокував упевнено, налаштувавши себе на останній рішучий бій із Чорною Рукою. Бульдог ніби щось відчував: прискорив ходу, витяг коротеньку шию вперед, ще й час від часу озирався на Юрка. Мовляв, не дрейф, хазяїне, я з тобою.

До Подолу гімназист і собака пішкували навпростець, повз Оперу, через Софіївську площу до Андріївського узвозу і вниз. Дісталися на Боричів Тік, ледь почало сутеніти. Знайшли уже знайомий покинутий будинок. Туг Джентльмен почав помітно хвилюватися, а за якийсь час стишив біг, потім узагалі зупинився, присів, зиркнув па Юрка. Докоряв не лише поглядом — усім своїм виглядом. Упізнав місце й напевне вирішив: знову його зрадили, привели туди, звідки не так давно забрали. Нахилився до нього гімназист, поплескав по загривку.

— Ти чого? Добре все. Не бійся. Тут не залишишся. Друзів так не покидають.

Пес пирхнув і звівся на лапи. Повірив, заспокоївся і подибав далі.