Гімназист і Чорна Рука

— Не міряй по собі людей, нащадок зрадників і слуг.

Один-нуль.

Прозвучало трохи пафосно, та Юрко знав, чим Левові можна допекти, жаліти не збирався.

— Чорна Рука. Чому ти так назвався?

— Ну... казочка є. Приходить до неслухняних дітей чорна злодійська рука. Вночі кватирку відчиняє, сама пролазить, і тих, хто не так поводиться, душить.

— Дурня повна. Тебе нею бабуся лякала?

- Швидше тебе,- криво осміхнувся Голіцин. - Вас усіх, хто на Чорну Руку повівся і напудив у штани.

Один-один.

Юрко закусив губу.

- По-моєму, тут не в казочці справа. Чорний Плащ, Чорний Месник, Чорна Борода, Чорний Козак. Всі вони герої. Навіть — супергерої. Месники. Ти себе таким уявив, Голіцин. Але ні на що, окрім переінакшувати бабусині казочки, ти не здатен.

Засунув руки в кишені, посунув Голіцина плечем, пішов у клас.

Два-один.

Коли повертався додому, зустрів на вулиці поряд із гімназією пана Шпига.

Відставний міліціонер цього разу одягся як завжди. Таким Юрко звик його бачити. Стояв, про щось неквапом патякав із охоронцем, а вгледівши гімназиста, попрощався і наблизився до хлопця.

— Здоров, Івановичу. Де тебе чорти носять?

— Сьогодні — ніде, — мовив Юрко, і не стримався: — А з вами що таке, Назаре Захаровичу?

— Зі мною? — він зиркнув собі під ноги, потім на пальто, ніби десь непомітно забруднився. — Ніби нічого.

— Я доки хворів, читав кримінальну хроніку. Поліція затримала відомого в злочинному світі Аркадія С., який зізнався в навмисному вбивстві свого товариша Якова 3. Злочин стався через те, що злочинці не поділили здобич, викрадену коштовність, брошку. Коментував новину підполковник поліції Медвідько.

- А що такого? Ніби все правильно. Ти ж сам знаєш.

- Неправильно! — вигук привернув увагу охоронця, тож Юрко стишив голос, однак обурення все одно переливалося через край: - Яка поліція? Який Медвідько! То ж ваша заслуга, Назаре Захаровичу!

— Твоя теж, — уточнив Шпиг. - Хочеш, аби про тебе написали в новинах?

— Ну... — гімназиста розривали внутрішні протиріччя. — Саме тепер, у зв’язку з цією історією, мабуть, ні. Але ж ви! Про вас ані словом не згадали!

Детектив смикнув себе за вус.

— Ми домовилися. Ти ж сам бачив і чув, як усе це крутилося. Нехай Медвідько тішиться, мені дурної слави не треба. Стрельцов хай собі лікті кусає. Кому треба, той знає. А іншим воно й не цікаво. Зате від мене, тобто, вважай, від нас із тобою, на якийсь час відчепилися. От і добре, бо набридли до чортиків. То ти додому?

- Сьогодні - так. Уроки, собака, гуляти треба.

— Ходімо, проведу до метро.

Чоловік і хлопчик рушили тихою, вкритою жовтим листям київською вулицею. Якийсь час мовчали, думаючи кожен про своє.