Гімназист і Чорна Рука
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #1
- Год: 2021
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-585-108-1
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Чорна Рука». Краткое содержание книги:
І восьмикласник іде по сліду, як справжній детектив. Разом з київським гімназистом та його друзями ви потрапите в моторошні покинуті будинки, старі київські двори та лігва озброєних бандитів. Поруч із Юрком - простакуватий і мудрий приватний детектив Назар Шпиг, котрий дуже любить змінювати зовнішність, та кумедний Джентльмен на чотирьох лапах... Нова захоплива детективна повість відомого українського письменника Андрія Кокотюхи обіцяє перерости у цілу серію детективів про пригоди київського гімназиста Юрка Туряниці.
— Ні, — відрізала вона і глянула через плече на бонну, котра без жодної причини куталася в комір пальта. — Раєвський мені не рідний.
— Вітчим?
Ліза кивнула і знову не втрималась:
— Вітчими теж бувають рідними. Ну, або як рідними. У мене є подружка, Аня Борщевська, то новий чоловік її мами дуже класний. Нікому не дорікає. Навпаки, товаришують усі з усіма. Хоча мама мене переконує, що Раєвський хороший. Але постійно зайнятий державними справами. А мій тато загинув два роки тому.
— На Донбасі?
— Так, але він не воював. Він лікар, волонтер. Їхній автобус підірвався на міні. Пам’ятаю, як він їхав тоді і прощався. їхав не вперше, то я вже й звикла, і не думала поганого. Взяв на руки і міцно- міцно обійняв. Через два дні прийшов до нас його товариш, сірий увесь. Мама відразу все зрозуміла, щойно його побачила.
Ліза зітхнула, глянувши на пса, який загрався з чужою таксою.
— Потім ми дуже довго жили бідно. Мама давала уроки англійської, та все одно ледь зводила кінці з кінцями. Звідки й коли з’явився Раєвський, зараз уже й не згадаю. Таке враження, ніби він завжди був. Я чула, як мама пізніше комусь казала по телефону: він, мовляв, забезпечить дитину. Тобто мене. Ніби я хотіла, щоб мене забезпечували... Ну, перебралися влітку до нього з квартиру, ти там був.
Юрко, переваривши почуте, вже зовсім іншими очима дивився на Лізу. Не ображався навіть, що пса свого шукала. Звісно, був один друг, і того Раєвський викинув. І то — підло, тихо, підступно. Викручується тепер, а міг же сказати: так, Лізо, це я звелів твого бульдога забрати подалі.
— А оця мегера? — він обережно тицьнув пальцем у бік бонни.
— Його родичка. Хвалилася, що ніколи не була заміжня, бо від чоловіків лише зло і хамство. Раєвський вирішив, що вона поганого не навчить.
Марта Ернестівна, ніби відчуваючи, що говорять про неї, підозріло зиркнула у їхній бік.
Награвшись із таксою, Джентльмен подріботів до дівчини, тицьнувся пласким писком у її черевик.
Юрко хотів ще щось запитати, навіть рота вже відкрив, але тут над вухом ззаду гаркнуло:
— Здоров, Туряниця! Гуляєш?
З несподіванки гімназист аж відсахнувся. Поруч не знати звідки вигулькнув Лев Голіцин. Швидко згадав Юрко: він же десь тут поряд мешкає, міг просто так бігти через парк у своїх справах, вгледіти знайомого і привітатися. Проте вони хоч і вчилися в одному класі, ніколи особливо не товаришували. Хіба події цього тижня трохи зблизили їх, але то вже ситуація така. Не збирався Юрко брататися з Голіциним тільки через те, що мали спільну халепу.
І наступної миті зрозумів, чому той не пробіг повз нього, а конче вирішив привітатися, адже Голіцин, уже не звертаючи на нього уваги, розправляв плечі і поправляв чуба, рисуюючись перед Лізою.
— Здається, я бачив тебе в нашій гімназії. Ти з сусіднього класу. Давно пора познайомитись.
Дівчина запитально глянула на Юрка.
Біля невеличкої компанії виросла пильна бонна. Змірявши нову особу з голови до п’ят, запитала грізно:
— Ви хто, юначе? Що вам потрібно від дівчини?
Голіцин спершу приклав розчепірену правицю до грудей, накривши місце, де серце, а потім широко перехрестився.
— Ось вам хрест, нічого! Нема в мене лихих намірів! Бачу — стоїть знайомий із гарною дівчиною, яку я десь уже бачив. Набрався сміливості, познайомився.
— Це не сміливість, а нахабство, молодий чоловіче! — відкарбувала Марта Ернестівна.
Левові щоки запалали.
— Голіциии ніколи не були нахабами! — заявив він. — Усі чоловіки з нашого давнього роду завжди вирізнялися сміливістю! Саме тому наш рід завжди цінували! — Його лице пашіло так, що аж змокріло.
Видобувши з кишені застебнутої куртки акуратно складену хустинку, Левко старанно витер краплі поту. Бонна тим часом примружилась, щоб уважніше його роздивитися.
— Ви сказали — Голіцин? Ви нащадок тих самих Голіциних, юначе?
— Так! — гордо й дзвінко заявив той, ще більше випнувши груди.
— Ліззі! — вигукнула бонна. — Яке несподіване, яке раптове знайомство! Нащадок дворянського роду! Дивись, який бьютіфул бой! Ось яка компанія нам потрібна! Добірне товариство! Я неодмінно скажу панові Раєвському!
Юрко мовчки сопів. Ніби відчуваючи — щось не те діється. Бульдог перебіг до нього, примостився поруч і випустив слину. Голіцин же, відчувши себе повним господарем становища, ступив до Лізи ближче.
— То познайомимось? Я — Лев Голіцин!
— Лизавета, — сухо відповіла дівчинка. — Лизавета Осадча.
— Фу, Ліззі! — втрутилася бонна. — Ви маєте прізвище Раєвська!
Голіцин вирішив не стишувати обертів. Скільки Юрко його знав, Лев завжди тонко й точно оцінював ситуацію, у яку втрапляв. Повернувшись лицем до бонни, він театрально клацнув каблуками.
— Ви дозволите запросити вашу вихованку на Покровський ярмарок? Там буде дуже багато цікавого. Розпродаж модних речей, наприклад, можна все купити за півціни...
Тепер нічого не встигла сказати на це бонна — її випередила Ліза.
— Ви, мабуть, не чули, Марто Ернестівно, — сказала дівчинка, дивлячись просто на Юрка. — Але мене туди вже запросив ось цей молодий чоловік, Юрій Туряниця. Тільки не на розпродаж барахла. Нині Покрова — день війська, буде концерт, співатимуть наші воїни.
— Так, запросив, — вирвалося в Юрка машинально.
Зараз на Лева дивилося дві пари очей. Ні, три — Джентльмен теж повернув у його бік голову, і дивився не кліпаючи.
Обличчя Голіцина з розпашілого, червоного, враз стало багряним. Потім до цього кольору домішався сіруватий.
— Нічого, — вичавив він із себе. - Тоді якось іншим разом.
А Ліза вже повернулася до бонни, проказала, ніби й нічого не сталося:
— Півгодини вже минуло. Вам же не можна довго бути на свіжому повітрі. — І вже потім підкреслено ввічливо звернулася до Юрка: —
Дуже дякую за цікаву прогулянку. До наступної зустрічі.
Вона нахилилася, аби попрощатися з собакою.
На спадкового дворянина Лева Голіцина вже ніхто не звертав уваги.
— То я пішов, — ляпнув він, ніби це зараз когось цікавило. — Справи, справи.
— До завтра, — сказав Юрко.
Думав — не потисне Лев його простягнену руку. Помилився: той стиснув, навіть сильніше, ніж треба.
Лев і Ліза з бонною розійшлися в різні боки. Надягаючи на бульдога повідок, Юрко повторив уголос почуте від бонни:
«Beautiful Boy».
Лізина церберка назвала Голіцина чудовим хлопцем.
Розділ шістнадцятий
Тут гімназист ставить пастку і сідає в засідку
Зволікати з пошуком того, хто нарік себе Чорного Рукою, Юрко не збирався.
Він чудово розумів: кожен наступний день за ґратами стає для Олеся Добрянського ще небезпечнішим. Гімназист багато читав і чув про те, як мафія організовує вбивства невинних людей у камерах, аби потім списати на них усі гріхи і змусити поліцію припинити розшук реальних злочинців. А враховуючи, що українському воїнові оголошено особисту війну, зганьбити добре ім’я нащадка одного з наймолодших героїв Крут для таких, як Стрельцов — вершина бажань і кінцева мета.
Щоб зловити Чорну Руку, слід мати добре продуманий план. Юрко прокручував у голові різні варіанти, навіть коли йшов на недільну прогулянку з Джентльменом і Лізою. Невеличка пригода трохи його відволікла, але йдучи назад додому, він знову перейнявся своїми думами. Лиш коли завернув ліворуч, на свою вулицю, рушивши повз огорожу Ботанічного саду, зиркнув на багато разів бачені дерева — і аж тут його осяяло.
Юрко стишив ходу, потім зовсім спинився. Не розуміючи причини, бульдог подибав далі, вулицею вниз, сіпнувши повідок, тож гімназистові довелося намотати його на руку, притримавши чотирилапого друга.
Пес гавкнув, а Юрко стукнув себе по лобі кулаком — часто так робив, коли бився над шкільним завданням, а рішення виявлялося простішим, ніж він думав.
Бо садові зарості підказали єдино правильний спосіб виманити Чорну Руку з нори.
Для цього треба тільки написати записку, підкинути Стороженкові, а далі — набратися терпіння й чекати.