Гімназист і Чорна Рука

Телефоном батьки все підтвердили й узгодили, і Юрко, котрий чув розмову краєм вуха, переконався: тато не дуже радо спілкується з Раєвським. Мамі вже було відомо про ту родину, тож вона, перейнявшись настроями чоловіка, теж спілкувалася з Лізиною матусею сухо. Хоч, на Юркову думку, та жінка цього не заслуговувала. Видалася йому симпатичною, тихою, що виконувала волю голови сімейства. Ще й не виказала, спіймавши його за підслуховуванням, а підіграла.

Жовтень був у самому розпалі. На короткий час повернулося сонце, холодний вітер не грався сухим жовтим листям, що м’яко сипалося з дерев. Вийшовши з дому при параді, як належить чемному хлопчикові з пристойної родини, Юрко дійшов до початку Ботанічного саду і розстебнув куртку. Збив на потилицю кепку і гордо крокував вулицею, випнувши груди і тримаючи край повідка.

Джентльмен дріботів слухняно, ні на кого не озирався, лиш раз підбіг до рогу, щоб задерти лапу. Та щойно зайшли на паркову алею, і бульдог уздрів перед собою Лізу, яка нетерпляче тупцяла при вході, пса наче підмінили. Дзявкнувши, він рвонувся, натягуючи повідок, і з несподіванки Юрко ледь не втратив рівновагу. Щоб не заорати носом, був змушений побігти підтюпцем, і дуже швидко захекався. Так, сопучи й витираючи рукавом не знати звідки виниклу вологу під носом, розхристаний гімназист постав перед дівчинкою.

Ліза не звертала на Юрка жодної уваги, присівши біля бульдога й дозволяючи тому себе облизувати. При цьому гімназистці дивним, незрозумілим хлопцеві чином вдалося не розтріпатися, зберігшії одяг у тому вигляді, в якому її випустили з дому. На ній були чобітки з невеличким каблуком, з-під синього вовняного пальта визирав край довгої, майже до кісточок, темно-зеленої сукні. Руки закривали тоненькі рукавички, а волосся, легенько завите, прикривала плетена шапочка.

Зате сухоребра Марта Ернестівна, схожа на велику тичку, затягнену в довгий сірий плащ, своєю увагою Юрка не оминула. Вона виросла

за Лізиною спиною, мов тінь серед білого дня, міцніше стиснула правицею закриту парасолю, глянула спершу на підопічну, потім — на гімназиста, і вирішила, з кого почати.

— Фу, молодий чоловіче, — проскрипіла вона, — Фу. Як ви можете в такому вигляді приходити на побачення з панною!

— А в нас не побачення! — поспіхом відрізав Юрко.

— Ви мене дуже погано почули, — каркнула Марта Ернестівна у відповідь, ще міцніше стиснувши парасольку. — У слово «побачення» я не вклала непристойного змісту.

— А хіба воно може мати непристойний зміст? — щиро здивувався гімназист.

— Ви навчіться спершу користуватися носовичком, — зауважила бонна, трохи піднісши голос. — І застебніть верхній одяг — ви перебуваєте у громадському місці.

Ще не вирішивши, як на це реагувати, Юрко просто пустив край повідка, відступив на два кроки і засунув руки в кишені. Витримав погляд Марти Ернестівни, глянув на парасольку. Чомусь подумав: напевне ця дама з тих, хто носить її з собою хоч восени, хоч у літню спеку. Бо хто- зна, раптом таки піде дощ — від природи можна чекати будь-якої погоди. Нарешті неквапом, демонстративно й виклично водночас, хлопець почав один за одним застібати гудзики знизу вгору.

Кивнувши з відчуттям виконаного обов’язку, бонна переключилася на вихованку.

— Фу, Ліззі, — каркнула. — Ви дозволяєте цій тварині, що бігала по брудній землі своїми лапами, мастити ваше чисте пальто. А дозволяти лизати власне лице — взагалі проти правил гігієни.

Юрко чекав, що дівчина заперечить або хоча б спробує сказати щось нейтральне у відповідь. Але Ліза випросталася, хоч і не відсторонила від себе Джентльмена, відступила трохи далі і запитала:

— Ми можемо трохи погуляти в парку?

— Вам дозволили, — це прозвучало наче дівчину обдарували неабиякою милістю. — Але нагадаю — не більше години. Мій лікар заборонив мені довго перебувати на вулиці в таку вологу погоду. І я повинна вас бачити, — проскрипіла вона. А тоді, мовби обдумуючи щось важливе, додала:

— Обох вас бачити. Всіх.

Ліза нарешті повернулася до бонни спиною рушила за бульдогом, який уже потрюхикав до

дерев. Там вигулював таксу огрядний вусатий пан з люлькою в зубах, тож Джентльмен знайшов собі нову компанію. Повідок тягся за ним, і Юрко, наздогнавши пса, відчепив його, змотав і запхав у кишеню.

Якийсь час гімназист і гімназистка стояли поруч і мовчали, дивлячись у різні боки. Юрко встиг зрозуміти для себе: не така вже ця Ліза й погана. То її просто мучить оця сухоребра мегера. Довго так тривати не могло. Копнувши жовте листя носаком черевика, він мовив, не дивлячись на Лізу:

— Оця твоя... ну... справді така хвора?

— Вона не моя, — кинула дівчина, теж дивлячись у інший бік, але враз повернулася й заговорила, бо, видно, накипіло: — Але то не її лікар! То наш сімейний лікар, друг нашої родини! Університетський товариш мого тата! Він Марту навмисне залікує, мамі пообіцяв! Він їй колись проносне виписав, щоб живіт не болів! Ось!

— Це друг пана Раєвського так робить? — здивувався Юрко.

— Лікар — товариш мого тата, — повторила Ліза.

— Хіба...